Патрік Несс - Ніж, якого не відпустиш

— Так, — кашляю я. — Великий вогонь. В тебе всьо добре? — кажу я до дівчинки, котра дотепер сидить, дотепер кашляє. — Бляха, шо то було в цій штуці?

Але ясно шо вона нічо не каже.

— ТОДДЕ Г’ЮЇТТЕ! — чую я з іньшого боку каньону.

Я дивлюся. Це мер, котрий перший раз кричить шось мені особисто, через полотно диму і жари, від чого він виглядає зовсім хвилясто.

— Ми ще не скінчили, юний Тодде, — кричить він через тріщання горящого мосту і рев води внизу. — І блисько не скінчили.

І він спокійний, і дотепер, бляха, чистенький, і так дивиться, ніби він без варіантів получить то шо хоче.

Я встаю, витягую руку і показую йому два пальці, але він вже пропадає за великими хмарами диму.

Я кашляю і знову спльовую кров.

— Нам треба йти далі, — кажу я, ще кашляючи. — Може вони повернули назад, може тута нема іньшої дороги на цей бік, але нам не треба чекати аби з цим розібратися.

Я бачу ніж в пилюці. Мені скоро стає встидно, ніби ще один окремий біль. Всьо шо я сказав. Я нахиляюся і беру його і кладу назад в чохол.

В дівчинки дотепер опущена голова, кашляє сама до себе. Я беру її торбу і протягую їй.

— Ходи, — кажу я. — Можна принаймі забратися від диму.

Вона піднімає погляд на мене.

Я дивлюся на неї.

Моє лице горить, і не від жари.

— Вибач, — я відвожу погляд від неї, від її очей, і лиця, порожнього і тихого як завжди.

Я вертаюся назад на стежку.

— Віола, — чую я.

Я розвертаюся, дивлюся на неї.

— Шо? — кажу.

Вона дивиться на мене.

Вона відкриває рота.

Вона говорить.

— Моє ім’я, — каже вона, — Віола.

Частина третя

13. Віола

Хвилину я на це нічо не відповідаю. Вона таксамо. Вогонь горить, дим валить, язик Манчі вивалюється, він отупіло віддихується, аж нарешті я кажу:

— Віола.

Вона киває.

— Віола, — знов кажу я.

На цей раз вона не киває.

— Я Тодд, — кажу я.

— Я знаю, — каже вона.

Вона ніби не дивиться мені в очі.

— То ти можеш говорити? — кажу я, але вона просто коротко дивиться на мене ще раз і знову відводить погляд.

Я повертаюся до мосту, який дотепер горить, до диму, який перетворюється на ще один туманний берег між нами і другим берегом ріки, а я навіть не знаю, безпечніше мені від цього чи ні, не знаю, чи не бачити мера і його людей краще ніж бачити їх.

— Це було… — починаю казати я, але вона зривається і протягає руку за своєю сумкою.

Я розумію шо дотепер її тримаю. Я протягаю її і вона бере.

— Треба йти далі, — каже вона. — Геть звідси.

Її акцент смішний, не такий як в мене, не такий як в когось у Прентісстауні. Її губи згинаються в інші форми для звуків, ніби натискають на них згори, самі їх формують, кажуть їм шо казати. У Прентісстауні всі говорять так, ніби підкрадаються до своїх слів, готові наскочити на них ззаду.

Манчі від неї просто в ужасі.

— Геть, — тихо каже він, гарчачи на неї, ніби вона зроблена з їжі.

І от випадає такий момент, коли здається шо я можу почати роспитувати її про різне, зараз, коли вона говорить, я можу просто засипати її кожним питанням яке я думав про то хто вона є, звідки вона, шо сталося і ці роспитування у всьому мому Шумі, летять у неї як пульки, але з мого рота хоче вирватися стільки всього, шо не виривається нічого, і вона тримає свою сумку через плече і дивиться на землю а тоді вона йде попри мене, попри Манчі, по стежці.

— Гей, — кажу я.

Вона зупиняється і повертається.

— Чекай мене, — кажу я.

Я беру свій рюкзак, закидаю його на плече. Я притискаю руку до ножа, котрий висить у піхвах у мене знизу на спині. Я знизую плечима і вмощую рюкзак зручніше, кажу: «Пішли, Манчі», — і ми йдем по стежці, за дівчинкою.

З цього боку річки стежка повільно повертає від кручі, веде в шось схоже на хащі кущів і чагарів, завертає навколо більшої гори кудись вбік, веде вліво від нас.

Там, куда повертає стежка, ми обидвоє зупиняємся і дивимся назад, не домовляючись дивитись разом. Міст дотепер горить просто капець як, звисає з іньшого берега як водоспад вогню, вогонь вже пожер його по всій довжині, вогонь злий і зелено-жовтий. Дим такий густий, шо дотепер неможна розібрати шо роблять мер і його люди, чи пішли, чи дотепер чекають, чи шо. Може якийсь шепіт Шуму звітти і доходить, але це може бути і не шепіт Шуму, якшо врахувати рев вогню і тріск дерева і рев води внизу. Ми дивимся, а вогонь росправляється з опорами з іншого боку річки і з великим трісь палаючий міст падає, падає, падає, б’ється об кручу, падає в річку, викидаючи ще більші хмари диму і пару, роблячи всьо ще туманніше.

— Шо то було в коробці? — кажу я до дівчинки.

Вона дивиться на мене, відкриває рота, але тоді знову закриває і відвертається.

— Всьо добре, — кажу я. — Я тебе не зачеплю.

Вона знову дивиться на мене і в моєму Шумі повно пари хвилин тому коли я таки хотів її вчепити, коли я мало не…

Та й таке.

Більше нічо казати не треба. Вона повертається назад на стежку і я і Манчі йдемо за нею в чагарник.

Знаття того шо вона говорить взагалі не помагає з тишиною. Знаття того шо вона має в голові слова нічо не означає, якшо їх можна чути лише коли вона говорить. Дивлячись на її затилок коли вона йде, я все одно відчуваю як моє серце тягнеться до її тиші, почуваючись ніби я загубив шось жахливе, шось таке сумне шо хочеться сісти і поплакати.

— Плакати, — гавкає Манчі.

Її затилок просто продовжує йти.

Стежка дотепер досить широка, досить широка для коней, але земля навколо нас стає каменистіша, дорога звивистіша. Ми чуємо річку внизу справа під нами, але відчутя таке ніби ми від неї трошки відійшли, забилися глибше в територію яка ніби закрита стінами, скелі деколи підходять з обидвох боків, ніби ми йдемо по дну коробки. Маленькі колючі сосонки виростають з кожної тріщини а жовті лози з шипами обвиваються навколо стовбурів сосн і видно і чути жовтих плащоносиць, котрі шиплять на нас коли ми проходимо. Кусь!  — кажуть вони, ніби погрожуючи. — Кусь! Кусь!

Всьо, чого тобі тута захочеться торкнутися, може тебе порізати.

Після може двацяти, трицяти хвилин стежка доходить до місця де стає ширша, де знов починають рости нормальні дерева, і де виглядає на то шо ліс може знову початися, де трава і камені такі низькі шо на них можна сісти. То так ми і робимо. Сідаємо.

Я дістаю зі свого