Юрій Володимирович Шевельов - Триптих про призначення України

треба робити, — це зберегти оте я в страшному і неутульному, наскрізь фальшивому світі. Нігілізм проявляє себе кар'єризмом. Система охоче йде назустріч. Спритного пристосуванця чекають ордени і медалі, власне авто і спецрозподільники, вілли в Сочі і сталінські премії. Так спрямуймо ж нашу енерґію не на боротьбу з системою, а на чавлення конкурентів, на пробивання собі кар'єри, на краще пристосування. Підставляй іншим ніжку (але потай), борсайся хитро й підступно (але тихцем), за всяку ціну лізь угору, збиваючи інших (але без крику). Так виростає кар'єризм і нестримний егоїзм цього покоління. Жорстокість і честолюбство. «Ми всі тепер кар'єристи», — говорить Леонид.

І так виростає найнесподіваніше: його абсолютна аполітичність. Це може здатися парадоксом. Як люди, що їх життя наскрізь пронизане політичністю, люди, що навіть у найприватнішому побуті говорять партійними гаслами і газетними штампами, — ці люди аполітичні? Одначе це так. Громадське життя з усіма його «навантаженнями» глибоко огидне цим людям. Де можна, вони рятуються брехнею. Де не щастить, — з огидою тягнуть навкучливу лямку.

А поза тим — нічого, порожнеча. Дія відбувається в червні 1941 року. Точиться поза межами СРСР страшна війна. Кожна мисляча людина не може не розуміти, що пожар от-от перекинеться і на схід Европи. Але про це не пише преса, діставши відповідні інструкції ще в вересні 1939 року. І герої повісти дбають про те, щоб лишитися в аспірантурі, щоб не потрапити на провінцію, щоб уникнути мобілізації до авіяційних шкіл, про те, одне слово, щоб якось викрутитися, якось улаштувати своє особисте, приватне життя. І тому вибух війни приходить так зненацька, і тому він не викликає жадного ентузіязму і героїзму. Покоління це аполітичне, бо і політика стала брехнею, бо воно вкрай затомізоване. Кожний за себе, про себе, в собі. Поза собою — нічого, крім брехні.

Коло нашої аналізи замкнулося. Ми почали від слимаковости — і ми закінчили слимаковістю. Світ замикається у скойці. Поза скойкою — нічого світлого, порядного, чистого.

І якби тут автор поставив крапку, то його книга була б книгою одчаю і смерти. Вона означала б «Finis Ucrainae»[11]. На щастя, це не так в повісті Леонида Лимана, і це не так у дійсності.

Покоління — навіть найбільш стандартизоване й змеханізоване — ніколи не цілість. Воно складається з прошарків. Вихованці села не тотожні з вихованцями міста. Робітники — з новою партійно-бюрократичною верхівкою. Навіть першокурсники-студенти — з випускниками. І ще важливіше: воно складається з людей. Люди покоління мають спільні риси, але це все таки індивіди. Ніколи ніяка система не зрівняє людей доглибно, духово, душевно. Покоління четвертого Харкова теж не протоплазма. Це люди. І тому кинута в повісті фраза (яка ж страшна, коли вдуматися в неї!), що Харків — жива, ще незасипана Помпея (А Харків — це ми вже знаємо — це ж усі Харкови, це вся Україна), — ця фраза стосується тільки до большевицького Харкова, але не стосується до Харкова українського.

Є люди, які почувають себе в багні совєтчини, як риба в воді. Це мерзотники й кар'єристи — і тільки. Такий Дніпровий. Їх одиниці. Всі інші більше чи менше, гостро чи притуплено, з надривом чи змертвіло, — але хоч часами, хоч інколи відчувають фальш життя, фальш системи. Тоді приходять думки про випадковість і недоречність життя. Тоді гістерично ридає Марія. Тоді Софія по-дитячому думає про самогубство. Тоді Леонид наосліп, наївно кидається ва-банк — на шлях «прекрасних катастроф», — вкладаючи якусь частку своїх інтимних, щирих думок і помислів у доповідь для… партійців і комсомольців свого інституту.

Своїх інтимних, щирих думок і помислів… Так, за малими винятками молодь четвертого Харкова інтимні, щирі думки і помисли все таки зберегла. Режим їх не викоренив і не викоренить. І тут лежить надзвичайної ваги момент. Зерно майбутнього. Але ступеня визрілости, оформлености, систематизованости цих затаєних думок не слід перебільшувати. Справді: кожний — за винятком небагатьох бездушно-стваринілих одиниць — усвідомлює: щось не так. Але, по-перше, кожний усвідомлює це в собі і для себе, бо всі в четвертому Харкові затомізовані і звуконепроникливим скляним муром взаємного недовір'я обведені; подруге, він не може добратися до коренів зла, бо нема доступу до джерел критики, нема виходу в інші, крім офіційного, площини мислення. Одним здається, що вся справа — в конфлікті поколінь. Марія бачить свою правду, але їй здається, що її мати, стара комуністка, теж має правду, свою правду. Інші так звикли мислити в клясовій площині, що інакше не можуть мислити взагалі. Навіть такий Сіровий, пристосуванець і нахаба, навіть він говорить про «паразитів» у совєтському суспільстві і ладен виступати проти них, хоч і за совєтський лад. (Це ж, власне, і програма власовщини!). Навіть він щось говорить про свою селянську клясу. І найрозумніший, найпорядніший з усіх, Леонид, який усвідомлює навіть те, що режим потоптав і чавить людину, що ідея людини, як він формулює, перебуває «в стадії теоретичности», навіть Леонид з його великим і невичерпним ідеалізмом і жертвенністю (бо що таке його виступ з доповіддю, що таке його боротьба з Дніпровим, як не вияви ідеалізму й саможертовности?), навіть він, висуваючи для себе ідеал суспільства, де всі мають рівні можливості, але нерівні осяги, висуваючи ідеал «прекрасних катастроф», — не розуміє, що здійснити цей ідеал означає, насамперед, повалити совєтський лад і визволити Україну.

Так, під усіма цими мріями про провід «селянської кляси», про справедливість, про ідеальне суспільство в суті справи лежить ідеал незалежної української (в розумінні відповідности суспільного ладу національно-психологічному типові і його ідеалам) України. Але ніхто, ні один з героїв четвертого Харкова не мислить національними категоріями. Їх вчено мислити категоріями клясовими. Життя навчило їх мислити категоріями матеріялістичними і часто навіть просто шкурними. Ніщо, ніде, ніколи не вчило їх мислити національними категоріями. А тільки з цих позицій вони могли б дати бій режимові, окупаційному режимові Москви. Національне в них, звичайно, існує, але воно загнане в підсвідомість.

Леонид говорить про «поїзди моєї країни». Це не помилка. Це дуже тонко схоплений штрих. Попри все СРСР здається йому його країною. І коли він говорить про любов до свого Харкова, розумом він не схоплює, що цей Харків — і його, і не його («На нашій не своїй землі»). Він неусвідомлено відчуває це. Марія, повернувшися з Галичини, констатує здивовано, що ніде в світі «нас» не люблять, бо «у нас» — неінтеліґентна влада. Тут уже зроблено крок до відмежування себе від влади, але це «ми» і «нас» — це знову ж данина традиційному вже для цього покоління поняттю єдиного совєтського народу.

І тут, власне, головна причина, чому перед війною це покоління не могло дати бою окупаційному