Рейчел Ліппінкотт - За п’ять кроків до кохання

Еббі крокує яскраво розфарбованим коридором дитячого відділення, зникаючи за рогом.

— Стелла буде тут як удома! — сказала Барб, тепло всміхнувшись мені.

Пам’ятаю, як я стискала в руках Латку, силкуючись усміхнутися їй у відповідь.

З-за рогу вигулькнула Еббі й мало не врізалася в медсестру, а слідом за нею ув’язався дуже маленький, худющий темноволосий хлопчик у завеликому светрі з колумбійською національною збірною.

— Дивіться! Тут є інші діти!

Я помахала хлопчикові, перш ніж між нами стіною виросла Барб у своїй барвистій формі, розділивши нас.

— По, ти ж чудово знаєш, — висварила вона хлопчика, коли Еббі взяла мене за руку.

Але процес, запущений Еббі, пішов. Попри шість кроків між нами, По став мені найкращим другом. Ось чому він єдиний, хто може підтримати мене розмовою в такому стані.

Я ходжу взад-вперед, і кімната відпочинку пливе переді мною. Намагаюся зосередитися на акваріумі, на телевізорі чи на холодильнику, що дзижчить у кутку, але мене досі трусить після сварки з Віллом.

— Ти ж знала, що його трохи заносить, — каже По з-за спини, пильно спостерігаючи за мною з краю маленької канапи. — Що б там не було, не думаю, що він хотів образити тебе.

Я круто розвертаюся до нього, чіпляючись за край міні-кухні.

— Коли він сказав «Еббі» й «померла», — мій голос зривається, і я втискаю пальці в прохолодний мармур стільниці, — наче в тому нема нічого особливого, я просто…

По хитає головою з сумними очима.

— Я мала бути з нею, По, — видушую з себе я, витираючи очі тильним боком долоні.

Вона завжди була поряд. Поряд зі мною, коли була мені потрібна. А коли я була потрібна їй найбільше, мене не було.

— Не треба. Не починай знову. Ти не винна. Вона сказала б тобі, що ти не винна.

— Їй було боляче? А якщо вона була налякана? — видихаю я.

Повітря застигає в мене в грудях. Я досі бачу, як моя сестра летить униз, як на відео з камери GoPro і мільйон разів до того, з моста на канаті чи з кручі у воду, відчайдушно і самозабутньо.

Ось тільки цього разу без диких викриків радості й захвату. Вона долітає до води й не спливає на поверхню.

Вона не мала померти.

Вона мала бути тією, хто житиме.

— Чуєш! Припини. Глянь на мене.

Я дивлюся на нього. Сльози котяться з моїх очей.

— Ти маєш припинити це, — каже він, вчепившись пальцями в підлокітник канапи так, що кісточки біліють. — Ти не можеш цього знати. Просто… не можеш. Ти так збожеволієш.

Я глибоко вдихаю, хитаючи головою. Він устає, підступає до мене й засмучено стогне.

— Ця хвороба — довбана в’язниця! Я хочу обійняти тебе.

Шморгаю носом і згідно киваю.

— Удамо, що я це зробив, гаразд? — каже він. Я бачу, що він теж стримує сльози. — І знай, що я люблю тебе. Понад їжу! Понад збірну Колумбії!

Я розпливаюся в усмішці й киваю.

— Я теж тебе люблю, По.

Він удає, що посилає мені повітряний цілунок, насправді не дихаючи в мій бік.

Я опускаюся на маленьку м’ятно-зелену канапу, що стоїть порожня напроти По, й миттєво скрикую від болю. Перед очима все двоїться. Випрямляюсь і хапаюся за бік — моя гастротрубка наче відкритим вогнем пече.

Обличчя По біліє.

— Стелло! Все гаразд?

— Моя гастротрубка, — кажу. Біль трохи згасає. Я сідаю, струшую головою й ковтаю ротом повітря. — Я в порядку. В порядку.

Глибоко вдихаю, підіймаю сорочку й бачу, що інфекція значно посилилася, шкіра почервоніла та опухла, а з гастротрубки й навколо неї сочиться гній. Здивовано розширюю очі. Я тут лише вісім днів. Як я могла не зауважити, що все настільки погано?

По кривиться й хитає головою.

— Ходімо, відведу тебе до твоєї кімнати. Негайно.

П’ятнадцять хвилин по тому докторка Гемід м’яко торкається зараженої шкіри навколо моєї гастротрубки, і я кривлюся — біль розходиться животом і грудьми. Вона прибирає руку, хитаючи головою, поки стягує з себе рукавички та обережно кладе їх у сміттєвий кошик біля дверей.

— Ми маємо цим зайнятися. Надто далеко зайшло. Треба зняти шкіру й замінити гастротрубку, щоб вичистити інфекцію.

Мені миттєво стає недобре, всередині все холоне. Цих слів я боялася, відколи вперше помітила ознаки інфекції. Я знов опускаю сорочку, слідкуючи, щоб тканина не терла уражене місце.

— Але…

Вона обриває мене:

— Ніяких «але». Це треба зробити. Є ризик сепсису. Якщо стане гірше, інфекція потрапить у кровообіг.

Ми обидві замовкаємо, знаючи, який це великий ризик. Якщо в мене почнеться сепсис, я точно помру. Але якщо мене покладуть на операційний стіл, мої легені можуть виявитися недостатньо сильними, щоб пережити це.

Вона сідає поряд зі мною, плескаючи мене по плечу й усміхаючись.

— Усе буде добре.

— Ви не можете цього знати, — кажу я й нервово глитаю.

Вона киває з замисленим обличчям.

— Твоя правда. Не знаю.

Вона глибоко вдихає, зустрічаючи мій стривожений погляд.

— Це ризиковано. Я не кажу, що ні. Але сепсис — чудовисько значно страшніше й набагато більш імовірне.

Страх повзе вгору моєю шиєю й огортає все тіло. Але вона має рацію.

Докторка Гемід бере до рук панду, що лежить поряд зі мною, дивиться на неї й слабо всміхається.

— Ти боєць, Стелло. Завжди була такою.

Простягаючи мені ведмедика, вона зазирає мені в очі.

— Отже, завтра вранці?

Я тягнуся до неї, беру панду й киваю.

— Завтра вранці.

— Я зателефоную твоїм батькам і повідомлю їх, — каже вона, і я завмираю.

Хвиля жаху обрушується на мене.

— Можете дати мені кілька хвилин, щоб я переказала їм цю новину? Буде легше, якщо вони дізнаються від мене.

Вона киває, міцно стиснувши моє плече, і йде. Я знов лягаю, пригортаючи Латку, і з тривогою думаю про дзвінки, які маю зробити. Досі чую мамин голос у кафетерії, він кружляє навколо моєї голови.

«Не знаю, що б я робила без тебе».

«Не знаю, що б я робила без тебе».

«Не знаю, що б я робила без тебе».

Я чую шум за дверима і, повернувши голову, бачу конверт, підсунутий під двері. Дивлюсь, як світло пробивається з-під дверей, за якими стоїть пара ніг, а за мить повільно розвертається і йде.

Обережно встаю й нахиляюся підібрати конверт. Відкривши його,