Тесс Геррітсен - Смертниці

— Бачиш, як вона має ховати свою гладку пику? — каже Олена. — На неї ніхто не схоче й дивитися.

— Цс-с, — шепочу я. — Не створюй проблем.

— Якщо ти не помітила, люба моя Міло, у нас уже давно проблеми.

Чується сміх, сердечні привітання колег. Американці. Двері салону відчиняються, усі дівчата виструнчуються й усміхаються, коли з’являється четверо чоловіків. Один — наш господар, містер Дезмонд, який зустрічав нас на борту. Його троє гостей — чоловіки в охайних костюмах з краватками. Двоє молодих і підтягнутих, вони рухаються з упевненою грацією спортсменів. А от третій — старший, за віком як мій дідусь, і значно огрядніший, у нього окуляри в дротяній оправі й сивувате волосся, яке вже поступається неуникній лисині. Гості роззираються, вивчають нас із помітною цікавістю.

— Бачу, привели кілька новеньких, — завважує старший.

— Приходьте до будинку знову, Карле, побачите, що в нас там є. — Містер Дезмонд показує на барну стійку. — Вип’єте, панове?

— Не відмовлюся від скотчу, — каже старший чоловік.

— А ви, Філе? Річарде?

— Мені те саме.

— Шампанське підходить.

Загуркотіли двигуни яхти. Я визираю з вікна й бачу, що ми рухаємося до середини річки. Спочатку чоловіки не приєднуються до нас. Вони стоять біля бару, сьорбають свою випивку, говорять поміж собою. Ми з Оленою розуміємо англійську, але інші дівчата знають її зовсім трохи, і їхні механічні усмішки скоро поступаються збудженості. Чоловіки обговорюють справи. Я чую, як вони говорять про контракти, ставки, дорожні умови, втрати. Хто за який контракт бореться й на яку суму. Ось справжній привід для вечірки; спочатку бізнес, тоді розваги. Вони допивають, бармен наливає ще по одній. Останні кілька жартів, перш ніж трахнути шльондр. Я бачу відблиск обручок на руках усіх трьох гостей і уявляю, як вони кохаються з дружинами у великих ліжках, на чистих простирадлах. З дружинами, які й гадки не мають про те, що їхні чоловіки роблять в інших ліжках з такими дівчатами, як я.

Навіть зараз чоловіки зиркають на нас, і в мене почитають пітніти руки в передчутті тортур. Старший усе поглядає на Олену.

Вона всміхається йому, але мені ледве чутно каже російською:

— Оце кнур. Цікаво, чи він рохкає, коли кінчає.

— Він тебе чує, — шепочу я.

— І ані слова не розуміє.

— Ти цього не знаєш.

— Дивись, він усміхається. Думає, що я тобі розказую, який він красень.

Чоловік ставить порожню склянку на стійку, іде до нас. Думаючи, що він хоче побути з Оленою, я встаю, звільняю для нього місце на дивані. Але він тягнеться до мого зап’ястку, не відпускає мене.

— Привіт, — каже. — Ти говориш англійською?

Я киваю; у горлі надто пересохло, щоб відповісти. Можу тільки розпачливо дивитися на нього. Олена підводиться, співчутливо дивиться на мене та йде геть.

— Скільки тобі? — питає він.

— Мені… сімнадцять.

— На вигляд значно молодша.

Схоже, він розчарований.

— Агов, Карле, — гукає до нього містер Дезмонд. — Може, прогуляєтеся з нею?

Двоє інших гостей уже вибрали собі компаньйонок. Один веде Катю далі коридором.

— До ваших послуг будь-яка каюта, — додає господар.

Карл пильно дивиться на мене. Тоді стискає мій зап’ясток міцніше й веде мене коридором. Підштовхує до гарної каюти, оббитої блискучим деревом. Я задкую, серце калатає, поки він замикає двері. А коли розвертається до мене, я бачу, що в штанах у нього вже набрякло.

— Ти знаєш, що робити.

Але ж я не знаю, навіть гадки не маю, чого саме він від мене чекає, тож несподіваний удар мене шокує. Від ляпаса я падаю на коліна до його ніг, геть спантеличена.

— Ти не чула? Дурна хвойда.

Я киваю, опускаю голову, дивлюся в підлогу. Раптом розумію, які правила гри, чого він прагне.

— Я була дуже нечемна, — шепочу.

— Тебе слід покарати.

«Господи. Нехай це скінчиться швидко».

— Скажи це! — гарикає він.

— Мене слід покарати.

— Роздягайся.

Я тремчу, нажахана перспективою нового удару, й підкоряюся. Розстібаю сукню, знімаю панчохи, білизну. Очей не піднімаю; чемні дівчатка поводяться шанобливо. Мовчки простягаюся на ліжку, розкриваюся перед ним. Жодного опору, саме підкорення.

Роздягаючись, він витріщається на мене, смакує вид на слухняну плоть. Я ковтаю огиду, коли він залізає на мене, різко дихає скотчем. Заплющую очі й зосереджуюся на ревінні двигунів, на тому, як плескає об борт яхти вода. Я відпливаю зі свого тіла, нічого не відчуваю, коли він пхається в мене. Коли кінчає з хрипким стогоном.

Закінчивши, він навіть не чекає, поки я вдягнуся. Просто встає, вдягається й виходить з каюти. Я поволі сідаю. Двигуни працюють тихіше, звук перетворився на низьке мурчання. Визираючи в ілюмінатор, я бачу, що ми повертаємося до берега. Вечірка скінчилася.

Коли я нарешті виповзаю з каюти, яхта вже стоїть біля пристані, гості пішли. Містер Дезмонд посьорбує рештки шампанського біля барної стійки, Мама збирає дівчат.

— Що він тобі говорив? — питає вона мене.

Я стенаю плечима. Відчуваю, як Дезмонд пильнує за мною, боюся сказати щось не те.

— Чому він обрав тебе? Не сказав?

— Тільки спитав, скільки мені років.

— І все?

— Це все, що його обходило.

Мама розвертається до містера Дезмонда, який зацікавлено спостерігав за нами.

— Бачите? Я ж казала, — мовить вона йому. — Він завжди обирає наймолодшу в кімнаті. Йому начхати на зовнішність, але вони мусять бути юні.

Містер Дезмонд міркує над цим. Киває.

— Що ж, маємо його вдовольняти.

Олена прокидається й бачить, що я стою біля вікна й визираю між ґратами. Вікно підняте, усередину йде холод, та мені однаково. Я хочу лише вдихати свіже повітря. Вичистити вечірню отруту з легень, із душі.

— Холодно, — каже Олена. — Зачини вікно.

— Я задихаюся.

— І тепер тут мороз. — Вона підходить до вікна, зачиняє. — Я заснути не можу.

— Я теж, — шепочу.

Вона пильно дивиться на мене в світлі місяця, що ллється крізь брудне скло. Одна з дівчат за нашими спинами стогне вві сні. Ми слухаємо, як вони дихають у темряві, і раптом я розумію, що в кімнаті для мене не лишилося повітря. Дихати важко. Я чіпляюся за вікно, намагаюся підняти його, та Олена не дає, тримає.

— Міло, припини.

— Я помираю!

— У тебе істерика.

— Будь ласка, відчини. Відчини!

Я схлипую й чіпляюся за вікно.

— Хочеш Маму розбудити? Накликати біду?

Руки мені скрутило болючими пазурами, я навіть віконну раму не втримаю. Олена хапає мене за руки.

— Слухай, — каже. — Хочеш повітря? Буде тобі повітря. Але мусиш сидіти тихо. Іншим не можна про це знати.

Я надто сильно панікую, мені байдуже, що саме вона каже. Олена бере моє обличчя в долоні, змушує подивитися на себе.

— Ти цього не бачила, — шепоче.

Тоді дістає щось із кишені — щось, що слабко блищить