Тесс Геррітсен - Смертниці

— Це вже не актуально. Цей чоловік не лише має нестабільну психіку — він уже вбив копа.

— Він не знає, що Джейн із поліції, — завважив Мур. — І ми не дозволимо йому дізнатися. Слухайте, принцип залишається той самий. Що довше триває криза з заручниками, то кращий зазвичай має результат. Переговори працюють.

Гебріел указав на ноутбук.

— Як, у біса, вести переговори з тим, хто чинить таке?

— Це можливо. І це необхідно.

— Авжеж, там не ваша дружина!

Він побачив, як спантеличено дивиться на нього Мора, й відвернувся, намагаючись опанувати себе.

Далі заговорив Мур — тихим, м’яким голосом.

— Те, що ви відчуваєте, через що вам доводиться проходити… Знаєте, я там був. Я точно знаю, що ви переживаєте. Два роки тому викрали мою дружину, Кетрін. Чоловік, якого ви можете пригадати. Воррен Гойт.

Хірург. Авжеж, Гебріел його пам’ятав. Чоловік ночами прослизав до будинків, де спали жінки, вони прокидалися й бачили в своїй спальні чудовисько. Саме Гойтові злочини вперше привели Гебріела до Бостона рік тому. Він раптом зрозумів, що саме Хірург зв’язував їх усіх. Мура й Гебріела, Джейн і Мору. Усіх їх, так чи інакше, торкнулось одне зло.

— Я знав, що вона в Гойта, — сказав Мур. — І нічого не міг з цим удіяти. Не міг придумати способу врятувати її. Якби ж можна було обміняти її життя на моє, я зробив би це не вагаючись. Та я міг лише дивитись, як минають години. Найгірше було те, що я знав, що саме він з нею робить. Був на розтинах інших жертв. Бачив кожен розріз, залишений його скальпелем. Тож… так, я точно знаю, що ви відчуваєте. І повірте, зроблю все можливе, щоб витягнути Джейн звідти живою. Не лише тому, що вона — моя колега чи ваша дружина, а тому, що я завдячую їй своїм щастям. Це вона знайшла Кетрін. Джейн урятувала їй життя.

Нарешті Гебріел підняв очі на нього.

— Як вести переговори з цими людьми?

— Мусимо точно дізнатися, чого вони хочуть. Вони знають, що це глухий кут. Не мають вибору, окрім як говорити з нами, щоб ми говорили з ними. Ви мали справу з іншими такими кризами, тож знаєте правила переговорів. Вони не змінилися від того, що ви нині з іншого боку. Мусите забрати з рівняння вашу дружину та ваші емоції.

— А ви змогли б?

Відповіддю було Мурове мовчання. Авжеж, не зміг би.

«І я теж не можу».

13. Міла

Сьогодні ми йдемо на вечірку.

Мама каже, що там будуть важливі люди, тож сьогодні мусимо мати якнайкращий вигляд, і вона з цієї нагоди навіть принесла нам новий одяг. На мені — чорна оксамитова сукня з такою вузькою спідницею, що навіть ходити складно, доводиться підтягнути її до стегон, щоб мати змогу залізти до фургона. Інші дівчата прослизають усередину за мною, шурхотять шовк та атлас, я відчуваю непоєднувані аромати парфумів. Ми кілька годин провели з тональними кремами, помадами й тушами, тож зараз сидимо наче ляльки в масках, готові до вистави театру кабукі. Усе це несправжнє. Довгі вії, червоні вуста, рум’яні щоки. У фургоні холодно, ми тремтимо, притискаючись одна до одної, й чекаємо, коли до нас приєднається Олена.

Водій-американець гукає з вікна, що треба їхати, бо запізнимося. Нарешті з будинку виходить Мама, тягне за собою Олену. Та люто струшує її руку, далі йде сама. На ній довга сукня з зеленого шовку з високим китайським коміром і розрізом, що відкриває струнку ногу повністю. Чорне пряме волосся блискучим водоспадом падає на плечі. Я ніколи не бачила такої красивої жінки, тож не можу відвести від неї погляду, поки вона йде до фургона. Наркотики її заспокоїли, як завжди, зробили слухняною, але й позбавили рівноваги, тож вона хитається на високих підборах.

— Сідай уже, сідай, — наказує водій.

Мамі доводиться підсадити Олену. Вона сідає переді мною й притуляється скронею до вікна. Мама зачиняє за нею двері, сідає поряд з водієм.

— Саме вчасно, — каже він, і ми їдемо.

Я знаю, навіщо нас везуть на вечірку, знаю, чого від нас чекають. І все одно це схоже на втечу, бо вперше за кілька тижнів нам можна вийти з дому, і я жадібно вдивляюсь у вікно, коли ми звертаємо на асфальтовану дорогу. Бачу знак: ДІРФІЛД.

Їдемо довго.

Я дивлюся на знаки, читаю назви містечок, які ми проїжджаємо. РЕСТОН, і АРЛІНГТОН, і ВУДБРІДЖ. Дивлюся на людей в автівках і питаю себе, чи хтось із них бачить німе благання на моєму обличчі. Чи хоч комусь із них не байдуже? Жінка за кермом на сусідній смузі зиркає на мене, наші погляди на мить зустрічаються. Тоді вона знову розвертається до дороги. Що вона насправді побачила? Хіба що рудоволосу дівчину в чорній сукні, яка їде кудись, щоб добряче повеселитися. Люди бачать те, що очікують побачити. Їм ніколи не спадає на думку, що жахливі речі можуть здаватися гарними.

Час від часу я помічаю на відстані широку смугу води. Фургон нарешті зупиняється біля пристані, де стоїть на якорі велика моторна яхта. Я не чекала, що вечірка буде на воді. Інші дівчата вигинають шиї, намагаються роздивитися, їм цікаво, яка ж ця велетенська яхта всередині. І трохи лячно теж.

Мама відсуває двері фургона.

— Це важливі люди. Мусите всміхатися, бути радісні. Зрозуміли?

— Так, Мамо, — буркочемо ми.

— Вилізайте.

Ми вибираємося з фургона, і я чую, як Олена нечітко промовляє:

— Іди в сраку, Мамо.

Але більше ніхто її не чує.

Ми йдемо рядком по пандусу, на борт, шкандибаючи на високих підборах, тремтячи у благеньких сукнях. На палубі на нас чекає чоловік. З того, як Мама кидається вітатися з ним, я розумію, що це важлива людина. Він побіжно оглядає нас, схвально киває. Каже Мамі англійською:

— Веди їх усередину, влий по кілька напоїв. Хочу, щоб вони були в гуморі, коли гості приїдуть.

— Так, містере Дезмонде.

Погляд чоловіка затримується на Олені, яка похитується біля перил.

— З нею знову буде халепа?

— Вона випила пігулку. Буде тиха.

— Хай буде. Мені не треба, щоб вона сьогодні викобелювалася.

— Ідіть, — підштовхує нас Мама. — Усередину.

Ми ступаємо до салону, і з першого погляду я просто зачарована. Над головами в нас іскрить кришталева люстра. Я бачу панелі з темного дерева, дивани з замші вершкового кольору. Бармен відкорковує пляшку, офіціант у білому піджаку приносить нам келихи шампанського.

— Пийте, — велить Мама. — Сядьте де-небудь і поводьтесь радісно.

Ми беремо по келиху й розходимося по салону. Олена сідає на диван поруч зі мною, посьорбує шампанське, склавши довгі ноги так, що в розріз видно стегно.

— Я за тобою стежу, — застерігає Мама російською.

Олена тільки й знизує плечима.

— Як і всі інші.

— Приїхали! — проголошує бармен.

Мама кидає на Олену останній загрозливий погляд і зникає