Федеріко Андахазі - Конкістадор

касика полагодити наш корабель і продовжити нашу подорож. Пояснення, які надав Маоні, схоже, не здалися вождю переконливими, однак він дозволив узяти все, що потрібно, аби полагодити судно, а потому якнайскоріше зніматися з якоря. Як пояснив таїн моєму помічникові, його турбувала не власне наша експедиція, а те, що такий великий корабель, можливо, зверне на себе увагу їхніх ворогів, канібів, які вже давно слідкують за цим плем’ям.

Я не втішився з такої новини, адже саме каніби були справжньою загрозою для нашої експедиції. Тому, отримавши дозвіл касика, я, низько уклонившись, наказав своїм людям щонайшвидше ставати до праці. Маоні пішов шукати годяще дерево у чагарниках, щоб зробити нове весло, а я лишився поряд з вождем — на знак пошани.

Я враз звернув увагу на красу таїнських жінок. Вони носять лише пов’язки на стегнах і ніяк не прикривають грудей. Шкіра їхня за кольором скидається на прекрасне дерево каоба, яким славляться тутешні землі. На їхніх губах повсякчас вигравала тінь посмішки, надаючи їм поманливого, чуттєвого виразу. Мила моя Ішоє, якби на моєму кораблі стало вдосталь місця, я б обов’язково взяв одну чи двох з цих жінок за наложниць. Якби ти побачила їх, ти б зі мною погодилась. А якби ти була моєю дружиною, ти б прийняла їх якнайгостинніше.

Касик наказав підвісити себе на мотузці, яку було натягнуто поміж двох дерев. Підтяжки кріпилися у нього поміж ніг та за плечима, а двоє дужих чоловіків безугавно ганяли його з боку в бік цією мотузкою. Якоїсь миті він, зупинившись напроти мене, зауважив, мабуть, як я роздивляюся його жінок, тож звернувся до мене з питанням, якого я не зрозумів. Показуючи на гурт молоденьких тубілок, виразно повторював слово «кокомордан». Врешті, я здогадався, про що він питає: чи знаю я, що таке кокомордан. Я заперечно захитав головою. Ніколи мені не доводилось чути цього слова. Касик, посміхнувшись, жестом підізвав до себе одну з дівчат і щось прошепотів їй на вухо. Дівчина зайшлася сміхом, глянула на мене, підійшла, взяла мене за руку і повела у зарості.

Мила моя Ішоє! Мені бракує слів, щоб описати тобі, який чудовий той кокомордан. У чому я дійсно певен, то це в тому, що обов’язково повернуся на цей благословенний острів, щоб забрати цю жінку й повезти у Теночтитлан. Вона буде чудовою наложницею й навчить тебе багатьох речей, коли ти станеш моєю дружиною.

Вже полудень минув, а Маоні все не вертавсь. Я захвилювався. Попри молодий вік, цей уастек був найдосвідченішим і найрозсудливішим з усієї команди, тож я заспокоював себе подумки тим, що він ніяк не міг заблукати у сельві. З іншого боку, навряд чи на нього напали сигуаї чи таїни, адже він не лише досконало володів їхньою мовою, а й знав, як заслужити їхню повагу. Зустріч із канібами, казав я собі, ще менш імовірна, адже якщо вони й з’являться, то з моря, а не з глибини острова. Й ще не встиг я обміркувати таку думку, як — ніби у відповідь на мої тривоги — удалині на обрії побачив щоглу якогось корабля. Сигуаї вмить запанікували: почали горланити й заметушилися, навіть не намагаючись згуртуватися і вирішити, як вчинити. Один з ад’ютантів, поспіхом знявши вождя з мотузки, чимдуж помчав у чагарники. Але у гармидері охоронець не зважив на висоту гілок, тож вождь, вдарившись лобом об першу ж гілку, впав на землю. Підібрали його чи ні — я не встиг подивитися.

Знов озирнувшись на море, я зауважив, як слідом за першим кораблем вигулькнули десятки нових щогл. Отже, безперечно, це жахливі каніби. Вождь сигуаїв переймався недарма: наш корабель, що пристав скраю острова, впав в око найнебезпечнішим тутешнім мешканцям.

Порахувавши кількість кораблів й уявивши, скільки воїнів вони, можливо, мають на борту, один із сигуайських командувачів віддав наказ терміново відступати в ліс. Спостерігаючи за тим, як тубільці один за одним зникають у чагарниках, я мучився, намагаючись вирішити, як учинити нам; якщо ми сховаємося разом із сигуаями, то наш корабель потрапить до рук людожерів, а якщо вийдемо назустріч, то, безперечно, програємо, адже вони чисельно переважають нас. Лишався ще один варіант поведінки — найслабший, але за наших обставин — єдино прийнятний. Дипломатія. Ковзнувши поглядом по піщаному березі, я переконався, що лише я та моя команда лишилися на виду — частково на суходолі, а частково — на кораблі. Кучка людей проти десятків кораблів. І раптом я збагнув, що переговори вести буде вкрай важко, адже мій, говорячи офіційною мовою, головний радник, Маоні, досі не повернувся зі своєї подорожі у глиб лісу. Але ж саме він чудово спілкувався таїно, якою розмовляли й каніби, знав, як правильно звернутися до їхніх вождів. Жоден з моїх земляків не міг похвалитися дипломатичною освітою, навпаки — вони не мали жодної освіти.

Поки я так міркував, каное з канібами вже стали на якір поряд з нашим кораблем. Загалом кораблів було дванадцять, й у кожнім сиділо від десяти до п’ятнадцяти чоловік. Вигляд вони мали жаский: обличчя розфарбоване по-бойовому, а на шиях висіло намисто із зубів та кісток, вочевидь людських. Щойно побачивши їх, я збагнув, чому люди з інших племен прозвали їх каніба, — як я вже казав, це слово мовою таїнів означає «погані люди». Я наказав своїм не торкатися зброї, зберігати спокій і нічого не казати. А новоприбульці вже націлили на нас стріли та списи. Я міркував, що коли вже сигуаї, попри чисельну перевагу, втекли, щойно почувши слово «каніби», то нам, мабуть, не варто приховувати, що ми — мешики. Мешканці тутешніх островів багато чули про військову потужність Теночтитлана й бачили землі прибережних народів, спустошені нашим військом. Ім’я Уїцилопочтлі звучить для них загрозливо, й ніхто просто так не кинеться битися з його воїнами. Тому я показав на оперену змію, яка роззявила сповнену зубів пащу, й твердо мовив до того, хто, найпевніше, був командиром загону: «Вітаю тебе від імені Кетцалькоатля. Мене звуть Кетца, я посланець Тицока, тлатоані Теночтитлана».

Звісно, командир не розумів мови науатля, але про те, що ми мешики, таки здогадався. Я зауважив на обличчі у нього тривогу й спантеличення. Тоді я додав: «Ми прийшли з миром. Ми зупинилися лише для того, щоб полагодити корабель, і повертаємося до Уастеки — у наші володіння, які подарував нам Уїцилопочтлі, повелитель війни». Останні слова негайно подіяли: одна згадка про бога жертвоприношень позбавила канібів войовничості. Утім, командир не наказав своїм людям опустити зброю. Повернувшись у