Шарлотта Бронте - Учитель

далі; з яскраво-червоними губами, щоками кольору дамаської троянди і пустотливими очима. А Кароліна де Блемон! Ото справжня краса! Краса досконала! Яка хмарка смолянистих завитків над обличчям гурії! Які чудові губи! Які прекрасні агатові очі! Сам Байрон боготворив би її, а ви — холодний, байдужий остров’янин — ви були таким суворим, таким нечутливим у присутності цієї витонченої Афродити?

Я б розсміявся з директjрового ентузіазму, якби вірив, що він справжній, але щось у його тоні свідчило про те, що то був награний захват. Я відчув, що він тільки імітує запал, аби я втратив пильність — щоб змусити мене відкритись; отож я навіть не посміхнувся. А він продовжував:

— Погодьтеся, Вільяме, що звичайна миловидність Зораїди Ретер виглядає невишуканою та простуватою порівняно з яскравими чарами деяких її учениць?

Це запитання насторожило мене, бо я чітко відчув, що мій директор намагається (з причин, відомих лише йому — тоді я ще не міг їх збагнути), збурити в мені думки і почуття, які не можна назвати хорошими чи благородними. Гріх підбурювання виявився й протиотрутою, коли він знову додав:

— Кожна з цих трьох дівчат матиме хороше придане; за відповідної спритності пристойна й розумна молода людина — така, як ви — зможе стати володарем руки, серця і гаманця будь-кого з цієї трійці.

У відповідь я лише поглянув на нього і перепитав «Monsieur?», що дуже його здивувало.

Він силувано засміявся; сказав, що то був лише жарт, і поцікавився: невже я справді сприйняв його слова серйозно. Саме цієї хвилини дзвінок сповістив про закінчення вечірніх ігор; це був час, коли месьє Пеле читав учням уривки з п’єс та belles lettres.[126]

Не чекаючи відповіді, він встав і вийшов з кімнати, наспівуючи якусь мелодію на вірш Беранже.

Глава XII

Оскільки я продовжував навідувати пансіон мадемуазель Ретер, то щоденно мав нагоду порівнювати ідеальне і реальне. Що знав я про жіночий характер до того, як приїхав у Брюссель? Майже нічого. Якими були мої уявлення про нього? Що це щось туманне, непевне, легке та сяйливе; тепер, близько зіткнувшись із ним, зрозумів, що його можна «промацати»: часом це була тверда субстанція, часом важка, але вона однозначно містила метал — залізо й свинець.

Нехай же ідеалісти, котрі мріють про земних ангелів та живі квіти, заглянуть сюди, в мою папку, і я покажу їм кілька ескізів, зроблених з натури. Ці начерки я зробив у другому класі пансіону мадемуазель Ретер, де сто зразків підвиду «jeune fille»[127] зібрані докупи і становлять собою багате різноманіття. Учениці пропонують широкий вибір цього виду, хоча вони й відрізняються за суспільним становищем і країною походження. Сидячи на своєму estrade й обводячи поглядом довгі ряди парт, я бачив перед собою француженок, англійок, бельгійок, та німкень. Більшість належала до класу буржуазії, але були тут і графині, доньки двох генералів та кількох полковників і капітанів, а також урядових employees;[128] ці леді сиділи поруч із молодими дівицями, котрим судилося стати demoiselles de magasins,[129] а також пліч-о-пліч з корінними жительками цієї країни, фламандками. Усі вони були однаково одягнені, манери не надто відрізнялися; звісно ж, і тут зустрічалися винятки із загального правила, але більшість задавала тон усьому пансіонові, й цим тоном були грубість і галасливість, категорична нетерпимість одна до одної та до вчителів; старанне переслідування кожною з учениць власних вигод, груба байдужість до інтересів інших.

Більшість із них могли нахабно збрехати, якщо це їм було вигідно. Усі вміли вести люб’язну бесіду, коли хотіли чогось досягти; не менш майстерно спроможні були вмить напустити на себе холод, щойно ввічливість ставала їм невигідною. Дуже рідко серед них відбувалися прямі зіткнення, але обмовляння позаочі та плітки поширені були повсюдно.

Близьку дружбу забороняли правила школи, і жодна з дівчат не проявляла більшої приязні одна до одної, аніж це було потрібно, аби уникнути хвилин самотності. Вважалося, що кожна з них і всі вони разом були виховані цілком несвідомими того, що таке гріх. Діяли численні перестороги, аби вони залишались якщо й не зовсім невинними, то хоча б недосвідченими і необізнаними. То чому ж тоді рідко яка з тих дівчат, досягнувши чотирнадцяти років, могла з гідністю поглянути в обличчя мужчини? Відповіддю на чоловічий погляд зазвичай був або нахабний флірт, або ж розбещений, хтивий позирк. Я не знаю тонкощів римо-католицької церкви і не є сліпим прихильником віри, але підозрюю, що корінь передчасної нечистоти — такої явної та всезагальної у католицьких країнах — слід шукати в єпитимії (умертвінні плоті), якщо не в самій доктрині римської церкви. Я описую лише те, що бачив: ці дівчата належали до так званих респектабельних кіл суспільства; їх старанно виховували, однак більшість із них були духовно розбещені. Але досить уже про загальне: перейдімо до конкретних прикладів.

Перший — це портрет на повний зріст Аурелії Козлоу, німецької fraulein, точніше напівнімкені, напівросіянки. Їй — вісімнадцять років, і її відіслали в Брюссель завершити освіту; вона середнього зросту, незграбна, довготелеса, коротконога, з рихлим об’ємним бюстом; талія неправдоподібно тонка через немилосердно затягнутий корсет, сукня ретельно підігнана за фігурою; великі ноги безжально впхнуті у тісні bottines,[130] голівка маленька, волосся гладко зачесане, розділене на проділ, змащене олією й бездоганно вкладене; дуже низьке чоло, крихітні мстиві сірі оченята; у рисах щось татарське: плаский ніс, високі вилиці, однак усе в цілому не справляє враження потворного; колір обличчя непоганий. Достатньо про зовнішність. Щодо розумових здібностей, то вона нерозвинена і неосвічена — неспроможна грамотно писати навіть німецькою, своєю рідною мовою; всі її спроби вивчати англійську були простим фарсом, однак вона вчилась у школі дванадцять років — оскільки всі вправи виконувала за неї товаришка по навчанню, а відповідала вона, підглядаючи в книжку, що лежала у неї на колінах; тож нічого дивного, що її прогрес у науках черепашачий. Не знаю, які в неї щоденні звички, бо не маю змоги спостерігати за нею в різні моменти життя, але з того, що бачу на її парті, зі стану книжок та зошитів, можу сказати, що вона неохайна і навіть нехлюйка; її сукня, як я вже казав, доглянута, але, проходячи між рядами парт, я помітив, що шия немита, а волосся таке масне, що не викликає бажання до нього доторкнутись, а тим більше провести по ньому рукою. Поведінка Аурелії в класі — принаймні, коли там буваю я — ексцентрична, якщо розглядати її