Генрі Девід Торо - Волден, або Життя в лісах

Я не уявляю більшого гріха, ніж той, який вчинив сам. Не знав і не знатиму людини гіршої, ніж я сам.

Я вірю, що реформаторові, нехай то буде навіть найсвятіший син Божий, болить не співчуття до своїх нещасливих побратимів, а власні біди. Якщо ж його біди минуться, прийде весна, а над його ложем зійде сонце, він полишить своїх напарників у милосерді, навіть не попрощавшись. Я не читаю лекцій про шкоду тютюну, бо сам його ніколи не жував; цей тягар мусять на себе покласти ті, хто колись споживав тютюн, а потім перевиховався; натомість я жував багато інших речей, проти яких можу проповідувати. Якщо ж не встоїш перед спокусою доброчинності, хай не знатиме ліва рука твоя, що робить правиця твоя[133], адже знати того не варто. Рятуй потопельників, зав'язуй свої шнурки. Виділи час на безоплатну працю.

Єднання зі святими псує добрі звичаї[134]. Наші гімни мелодійно відлунюють прокльонами Бога, якого ми терпітимемо довіку. Можна сказати, що навіть пророки й спасителі радше приборкували страхи, ніж підживлювали сподівання людства. Проста й непохитна радість від дару життя, пам'ятна похвала Богові ніде не записана. Здоров'я та успіх, нехай навіть чужих людей, мені на благо; хвороби й нещастя засмучують мене і шкодять, хай◦би скільки я співчував іншим чи інші співчували мені. Отже, якщо ми справді хочемо зцілити людство індійськими, ботанічними, магнетичними чи природними засобами, спершу мусимо стати простими й безнапасними, як сама Природа, розвіяти хмари, що тяжіють над нами, і ввібрати в себе життя. Не пнися в наглядачі біднякам, намагайся стати людиною достойною.

У «Гулістані, чи Трояндовому саду» шейха Сааді Ширазі[135] я вичитав: «Мудреця спитали: з багатьох славних дерев, що їх усемогутній Бог створив високими й тінистими, жодне не зветься азадом, чи то пак вільним, як не рахувати кипариса, що не родить плодів. Яка розгадка цієї таємниці? Він відповів: у кожного свій плід і своя пора, протягом якої рослина свіжа і квітуча, а поза нею стоїть суха й змарніла; лише кипарис буяє завжди, непідвладний порам року; такої ж природи й азади, чи то пак вільновірці. Не прикипай серцем до минущого, адже річка Диджла, звана також Тигром, тектиме крізь Багдад довго по тому, як вимре порода халіфів; якщо земля твоя родюча, будь щедрий, як фінікове дерево, а як вона не дає тобі змоги ділитися, будь азадом чи вільним, як кипарис».

ПРИНАГІДНІ ВІРШІ

у відповідь на претензії злидоти

Ти засміливо стверджуєш, злидарю,

Неначе є в світобудові лад

Лишень тому, що у хатині вбогій

Твоїй розмірена живе чеснота,

Зігріта сонцем, вимита дощами,

Немов рослинка в горщику своїм;

Бо пристрасті з душі ти проганяєш,

І процвітати тим даєш чесноті,

Яка, подібно до очей Горгони,

З діяльної людини робить камінь.

Не треба нам нудного товариства,

Повздержливості вічної твоєї

Через яку глупота прозира,

Яка не зна ні радості, ні смутку,

І певна: бездіяльність завжди краща

Від дії. Виплід хибний та низький

Понад усе підносить посередність,

Готову всім годити. Але ж ми

Понад сумнівну сю чесноту ставим

Відважну дію, велич королівську,

Ще й мудрість усевидячу, й душі

Щедроту, що ніяких меж не знає,

І ту чесноту, що від давнини

Не вспадкувала імені, лиш приклад

Ахіла, Геркулеса і Тезея.

Геть в келію ховайся! Й звідти світло

Побачивши, його збагнути силься.

Томас Карей[136]

Де я жив і для чого я жив

Певної пори в нашім житті природно розглядати кожну місцину як можливе місце для дому. Так я оглянув землі на добрий десяток миль навсібіч від міста, де жив. У своїй уяві я скупив усі ферми по черзі, адже всі їх можна було перекупити, і я знав їм ціну. Я обходив маєтності кожного фермера, куштував яблука-кислички, бесідував про рільництво й купував ферму, не торгуючись чи навіть набиваючи ціну, за будь-які гроші, подумки брав позику, робив усе, хіба тільки договору не укладав, бо до договору ще треба договоритися, а поговорити я люблю; я плекав ферму і певною мірою фермера, а потім, натішившись, ішов собі, даючи господареві жити далі. Завдяки цьому досвіду друзі вважають мене ледве не маклером, що продає земельні ділянки. Хай◦би де я сів, мені здавалося, що я можу там осісти, і, відповідно, краєвид розсіювався від мене. Врешті, що таке будинок, як не sedes, сидіння? А◦чи ж є краща осада, ніж заміська садиба? Я знайшов чимало місць для дому, що рівних їм годі й шукати, і хоча дехто скаже, що вони задалеко від села, про мене, це село задалеко від них. Що ж, отут я можу жити, казав я, і протягом часини встигав прожити там літнє й зимове життя, і перед очима моїми пробігали роки: боротьба з зимою, привітання весни. І хай◦би де звели собі дім майбутні мешканці цих земель, най знають, що був у них попередник. Пообідніх годин мені вистачало, щоб розбити ділянку, визначити, де буде сад, де лісок, а де пасовисько, вирішити, які добрі дуби чи сосни лишу стояти перед порогом, а на що піде кожне хирляве дерево, — а тоді я полишав цю землю, може, і яловою, адже багатство людини вимірюється тим, скільки вона може облишити.

Моя уява так розгулялася, що кілька фермерів навіть відмовилося продавати мені своє майно — а мені тільки відмови й треба, — але я не забруднив рук володінням землею. Найближче до того, щоб стати землевласником, я підійшов, коли ледь не купив ділянку в такого собі Головела, і подумки вже вирішував, яке насіння мені потрібне і з якого матеріалу зроблю возик, щоб возити врожай, та не встиг власник передати мені купчої, як його дружина — такі вже жінки! — передумала й вирішила лишити ферму, і фермер запропонував мені десять доларів за те, щоб я звільнив його від зобов'язань. Правду кажучи, мої земні статки не перевищували в той час десяти центів, і лише неабиякий математик зрозумів◦би, хто я такий: чоловік із десятьма центами, чоловік із фермою, чоловік із десятьма доларами — чи все одразу. Я, щоправда, дозволив господареві лишити собі й ферму, і десять доларів, бо й так уже натрудився; чи скажімо щедріше: я продав йому ферму за стільки ж, за скільки придбав