Генрі Девід Торо - Волден, або Життя в лісах

її сам, а що він був чоловік небагатий, то ще й подарував йому десять доларів, а десять центів, насіння й матеріал на возик лишилися мені. Так я й виявив, що я багач, анітрохи при тім не зашкодивши своїй бідності. Натомість я лишив собі краєвид і щороку навіть без возика збирав там урожай, адже пейзажі мають таку властивість:

На що впаде мій погляд — те моє,

І на відлюдді того не оскаржать[137].

Я не раз бачив, як поет іде собі, зібравши на фермі найцінніший урожай, доки черствий фермер бідкається, що вродили тільки яблуні-кислички. Звідки ж власникові знати, що поет уже давно обгородив його ферму віршами, цією найпочеснішою з невидимих загорож, викрав її, подоїв худобу, вершки зняв і забрав собі, а фермерові лишив тільки нежирне молоко.

Головними принадами Головелової ферми для мене були: її відлюддя, адже стояла вона десь за дві милі від села й за пів милі від найближчого сусіда, а від дороги її відділяло широке поле; те, що за межу правила річка, яка, за словами власника, захищала туманами город від весняних приморозків, що мене цікавило мало; сірість і поруйнований вигляд дому, сараю й занедбаних парканів, які сприкрювали попереднього власника, але тішили мене; дуплаві й порослі мохом яблуні, погризені зайцями, промовисто свідчили, які в мене будуть сусіди; а передусім мене розчулювали спогади з моїх перших вилазок вгору річкою, коли дім не було видно за густим гаєм червоних кленів, тож до мандрівника долинав тільки гавкіт собаки. Я квапився придбати ферму, перш ніж власник повикорчовує каміння, позрізає дуплаві яблуні чи понищить молоді берізки, що виткнулися на луці, — коротко кажучи, перш ніж він наведе лад. І щоб тішитися її принадами, я готовий був узяти, як Атлас, цілий світ на плечі (я й не чув, щоб він отримав за те якусь винагороду) і здійснити вчинки, що не мали іншого мотиву й виправдання, крім як дозволити мені за неї заплатити, аби моє володіння ніхто не чіпав; адже я достеменно знав, що вона щедро даруватиме урожай того типу, якого я прагнув найбільше, якби їй тільки дали спокій. Але я вже розповів, чим усе закінчилося.

Отже, все, що я можу сказати про обробку великих ділянок землі (садочок у мене завжди був) — це те, що насіння в мене вже було напоготові. Багато хто стверджує, що з плином часу насіння тільки покращується. Час сортує добре і погане, і доки я нарешті наготуюся висадити насіння, імовірність розчарування зменшиться. Але своїм побратимам я рішуче скажу: «Живіть, скільки змога, незалежними та вільними від зобов'язань. Невелика різниця, що обмежує вашу свободу — грядки чи ґрати».

Старий Катон, що його «De Re Rusticâ» править мені за часопис «Садівник», писав (і єдиний відомий мені переклад перетворює цей уривок на загадкову мішанину слів): «Коли поклав собі купити ферму, то все гаразд обміркуй і не купуй пожадливо, і не заощаджуй собі клопоту, оглядаючи її, і не думай, що досить обійти її раз. Що частіше туди ходитимеш, то більше вона тебе тішитиме, якщо вона добра». Навряд чи я купуватиму пожадливо: скільки віку мого, я обходитиму вподобану землю, доки врешті мене в ній і поховають, щоб на прощання вона потішила мене найбільше.

*

Змальовані тут події були другим моїм експериментом такого штабу, тож я опишу їх детальніше, згустивши пригоди двох років у один для зручності. Як я вже зазначав деінде, я не збираюся писати оду зневірі. Я хизуватимуся, як півник, що зранку завзято злітає на сідало і співає, щоб побудити сусідів.

Коли я оселився в лісах, тобто почав проводити там не лише дні, а й ночі — а день сей, за збігом обставин, припав на День незалежності, себто четверте липня 1845 року, — мій дім ще не був готовий до зими й слугував лише прихистком від дощу. Він стояв непотинькований, без грубки, а вночі ставало прохолодно, бо між грубих і постраждалих від стихії дощок на стінах зяяли широкі щілини. Завдяки свіжообтесаним стовпам, новим дверям і віконним рамам хатинка була чиста й світла, особливо вранці, коли колоди просякала роса, а мені здавалося, що до полудня вона замироточить солодкою живицею. У моїй уяві будинок не втрачав цієї ранкової подоби протягом цілого дня, нагадуючи мені про іншу гірську хатинку, яку я відвідав минулого року. То була світла непотинькована хижа, де навіть мандрівного бога не соромно було прийняти, а богиня могла розпустити свої шати. Над моєю оселею віяли вітри, що перед тим мели гірські хребти й несли з собою уривки земної музики — лише небесні її частини. Тут завжди дув ранковий вітерець, а поема творіння снувалася без кінця, тільки мало вух готові її почути. Олімп — це лише те, що є повсюди поза землею.

Єдине житло, яким я володів до того, як не рахувати човна, — це намет, що його я інколи брав у літні походи: він досі лежить, складений, у мене на горищі, а ось човен довго переходив із рук у руки, доки не поплив собі рікою часу. Надбавши надійніший прихисток, я пустив у світі корені. Нехай якою вутлою була моя хатинка, вона кристалізувалася навколо мене й почала впливати на свого будівничого. Її обриси чимось нагадували малюнок. Мені не треба було виходити за поріг, щоб подихати повітрям, бо всередині панувала свіжість. Навіть у зливу я сидів не під дахом, а радше за дверима. Як сказано у Харіванші[138], «оселя без птахів — мов м'ясо без приправ». Моя оселя була не з таких, адже я раптом опинився в сусідстві пташок, і то не ув'язнивши їх, а замкнувшись у клітці обіч них. Я чув не лише тих пташок, що часто навідуються в наші сади й городи, а й дикіших і цікавіших лісових співців, які вкрай рідко чи й ніколи не співають серенад селянам — лісових і бурих дроздів, танагр, вівсянок, східних дрімлюг і багатьох інших.

Я осів над ставочком десь за півтори милі на південь від Конкорда і єдиного нашого поля, знаного історії — поля битви при Конкорді, трошки вище за село, посеред великого лісу, що простягається аж до Лінкольна; я зайшов так глибоко в хащу, що найближчим моїм виднокраєм був лісистий протилежний берег ставка, десь за пів милі від мене. Протягом першого тижня в лісі щоразу, як мій погляд падав на ставок, я чудувався цьому каровому озеру високо на пагорбі,