Ієн Макьюен - Горіхова шкатулка

— Що?

— Ти справді так нереально тупий?

Те саме питання. Але в Клода також змінився настрій. Він може звучати загрозливо.

— Ну, кажи.

— Ти не звернув уваги.

— Очевидно.

— Сьогодні, щойно кілька годин тому.

— Так?

— Я втратила чоловіка.

— Не може бути!

— Чоловіка, якого я колись кохала, який кохав мене і який сформував моє життя, дав йому сенс... — стискання жил у горлі не дає їй сказати більше.

Але Клод запустився.

— Моя мила маленька мишко, як це жахливо. Втратила, кажеш. Де ти могла його залишити? Де ти його востаннє бачила? Ти, напевно, його десь загубила.

— Припини!

— Втратила! Дай-но подумати. Знаю! Я щойно згадав. Ти залишила його на М1, скраю дороги, лежати на траві з повними кишками отрути. Як ми могли забути.

Він міг би розводитись і далі, але Труді розмахується рукою назад і лупить його по лицю. Це не дамський ляпас, але удар стиснутим кулаком, що висуває мою голову з її кріплення.

— Ти такий злобний, — каже вона навдивовижу спокійно.— Бо ти завжди ревнував.

— Ну-ну, — відповідає Клод лише трошки захриплим голосом. — Гола правда.

— Ти ненавидів свого брата, бо ніколи не міг бути таким чоловіком, як він.

— Зате ти любила його до кінця, — Клод повернувся до вдаваного здивування. — А що то була за розумнюща річ, що хтось мені казав, коли це, минулої ночі чи позаминулої? «Він має померти, і це має бути завтра». То ж не могла бути вірна дружина мого брата, що сформував її життя.

— Ти мене напоїв. Ти тільки це і робиш.

— А хто це був наступного ранку, хто це пропонував тост за любов і добивався, щоб чоловік, який сформував її життя, випив стаканчик отрути? Точно не вірна дружина мого брата. Ні-ні, не моя мила маленька мишка.

Я розумію матір, я знаю її серце. Вона взаємодіє з фактами залежно від того, як вона їх бачить. Злочин, що колись був послідовністю планів та їхнього втілення, тепер у її пам’яті нагадує об’єкт, нерухомий, обвинувальний, холодну кам’яну статую на галявині в лісі. Жорстока північ посеред зими, щербатий місяць, і Труді поспішно тікає морозною лісовою стежкою. Вона обертається, щоб подивитися на далеку фігуру, частково затулену голими гілками й пасмами туману, і бачить, що злочин, предмет її думок — насправді зовсім не злочин. Це помилка. Це завжди була помилка. Труді давно це підозрювала. Що далі вона відходить, то ясніше це стає. Вона просто схибила, вона не погана, і вона не злочинниця. Злочин має бути десь там, у лісі, й належати комусь іншому. Неможливо заперечувати ці факти, що означають засадничість Клодової провини. Цей глузливий тон його не захистить. Він його засуджує.

І все ж таки. І все ж таки. І все ж таки вона шалено його хоче. Щоразу, як він називає її своєю мишкою, закруток дрожу, холодне стискання оселяється в її проміжжі, крижаний гачок, що тягне її донизу, на вузький уступ, і нагадує їй про прірви, де вона вже непритомніла, смертельні атракціони, які вона переживала надто часто. Його мишка! Яке приниження. У нього в руках. Тваринка. Безсила. Полохлива. Знехтувана. Замінна. О, бути його мишкою! Коли вона знає, що це божевілля. Так важко противитися. Чи може вона опиратися?

Жінка вона чи миша?

Тринадцять

За клодовим глузуванням настає мовчання, яке не можу зчитати. Можливо, він шкодує про свій сарказм або ображається, що його стягнули з вітряних верховин ентузіазму. Труді теж може ображатися або хотіти знову стати його мишкою. Поки я розмірковую над цими варіантами, він відходить від неї. Сідає на краю розпатраного ліжка, тицяє в телефоні. Вона залишається біля вікна, спиною до кімнати, обличчям до своєї частини Лондона, його поріділих вечірніх машин, розсіяного пташиного співу, пастильок літніх хмарок і хаосу дахів.

Її тон похмурий і збляклий, коли вона нарешті каже:

— Я не продаю цей будинок лише для того, щоб ти міг розбагатіти.

Його відповідь миттєва. Це той самий ущипливий глумливий голос.

— Ні, ні. Ми будемо багаті разом. Або, якщо ти так хочеш, бідні в окремих в’язницях.

Це вимовлено як тонка погроза. Чи може вона йому вірити — що він засадить їх обох? Негативний альтруїзм. Відпиляти сук, бо вона теж на ньому сидить. Як на це відповідати? Я маю час про це розмірковувати, бо вона ще мовчить. Трохи шокована цим натяковим шантажем, я думаю. Логічно було б, щоб вона натякнула так само. У теорії вони мають одне над одним однакову владу. Іди звідси. Ніколи не повертайся. Або я нацькую поліцію на нас обох. Але навіть я знаю, що любов не слухається логіки, а влада не розподілена рівномірно. Коханці приходять до перших поцілунків уже й зі шрамами, й із бажаннями. Вони не завжди шукають користі. Одні потребують прихистку, інші прагнуть лише гіперреальності екстазу, заради якої фантастично брехатимуть чи згодяться на нерозумну жертву. Але вони рідко питають себе, чого хочуть чи потребують. Пам’ять не багата на спогади про минулі невдачі. Дитинства просвічують крізь дорослу шкіру, на добре чи на зле. Як і закони спадковості, що зв’язують особистість. Закохані не знають, що свободи волі не існує. Я чув недостатньо радіовистав, щоб знати більше, хоча популярні пісні навчили мене, що у грудні відчувають не те, що відчували в травні, і що володіти маткою може бути досвідом, незбагненним для тих, хто її не має, — так само, як і навпаки.

Труді повертається обличчям до кімнати. Від її слабкого, відчуженого голосу в мене холоне кров.

— Мені страшно.

Вона вже бачить, як їхні плани пішли шкереберть, попри початкові ознаки успіху. Вона тремтить. Стверджувати свою безвинність, зрештою, не вийде. Перспектива сварки з Клодом показала, якою самотньою могла б бути її незалежність. Його смак до сарказму для неї новий, він лякає її та бентежить. Вона хоче Клода, незважаючи навіть на те, що його голос, доторк і поцілунки заплямовані їхнім учинком. Смерть мого батька не обмежиться у своєму поширенні, вона відірвалася від столу в морзі чи від нержавійної шухляди й попливла у вечірньому повітрі, над Північною кільцевою, понад цими самими лондонськими дахами.

Тепер вона в цій кімнаті, у материному волоссі, на її руках і на Клодовому обличчі — світляна маска, що безвиразно витріщається на телефон у