Жослін Сосьє - Шахтоємці, Жослін Сосьє

не викликати підозр. Гра — справа серйозна, «ту-ап» має незаплямовану репутацію чесної національної розваги. У Перті в казино «Берсвуд» можна грати в «ту-ап» серед розкішної обстави.

Я давно вже зметикував, що монетки мають характер. Можливо, так з усіма предметами, тож варто прислухатися до них, аби вони висловили свої бажання. Отже, успіх залежить не від примхливого випадку, а від нашої здатності чути предмет. Марно я намагався застосувати це спостереження на рулетці й інших автоматах — механізм або підкручений, або занадто складний, тож слова цих машин почути мені не вдалося.

Спершу я вирішив, що це галюцинація, що чую голос Татка. В одному з пабів, назву якого вже не пригадаю, заходилися грати в «ту-ап» і, ясна річ, серед гравців опинився я. Сподівався виграти пару десятків доларів, не більше. Гра була щирою, а ставки доволі помірними.

Я вже збирався ставити, аж раптом один із юних землекопів закинув мені.

— Гей, канадцю, що ти скупий такий?

То був один із тих задирливих молодих розвідників, що без діла блукали містом. Напередодні я увів у нього з-під носа дівулю.

— А ти не скупий? — відказав я, показавши стодоларову купюру.

Мене охопила радість. Нарешті хоч трохи дії!

Він вийняв купюру, я ще одну, ставка піднялася до чотирьохсот доларів, і саме тоді, серед веремії торгів, я відчув присутність монет. Легеньке пощипування, ворушіння під повіками — і все ж я зрозумів, що слід напружити всі органи чуттів, аби ніщо не уникнуло моєї уваги. Перед очима постав Татко, який казав: «Це схоже на свербіж. А потім око починає смикатись, мов навіжене». Він розповідав, чому вирішив викопати яму посеред ділянки №7 там, де ще не було ніякого кантону і куди тільки прибували колоністи. «Котлован два на двадцять футів і завглибшки два фути. Бачив би ти! Прекрасна жила, що виблискувала чорним і сірим. Дивовижний зразок сфалерита! Я знав, що знайду щось важливе».

До того дня я сприймав розповіді про свербіж як байки романтичного розвідника — аж раптом вирішив довіритися почуттям. Я зосередив свою енергію на монетках, і коли відчув під повіками тремтіння крил метелика, вийняв з кишень усе, що мав.

— Сто вісімдесят на додачу — і кажу я!

І навіть не думаючи, я випалив:

— Кенгуру!

Я знав, що монетки впадуть боком орла — себто із зображенням кенгуру.

Татко явив світу велетенський цинковий масив, що дав життя місту Норко, а я того дня зірвав банк — усього кількасот доларів, дрібничка, натомість я переконався, що у «ту-ап» мені щастить.

Чому Татко не робив так? Чому не розвідував, покладаючись на удачу, тим часом гуляючи лісом, слухаючи птахів і насолоджуючись вітерцем, в очікуванні, що під повіками здригнеться чуття присутності великого покладу? Замість цього він, мов мураха, уперто міряв ділянки, лічив кроки, аби знати точну відстань, нотував до записника напрямок течії ручаїв і кут нахилу ґрунтів, вивчав коріння вивернутих із землі дерев, роздивлявся береги струмків, уважно приглядався — адже найменший знак міг привести його до виходу пласта на поверхню чи до гострого уламка скелі, який він ретельно обмацував і зубилом відбивав кілька шматків; із цим безцінним скарбом він повертався додому й усі вечори вивчав нове каміння.

«Не варто розраховувати на удачу. Ця пані дуже легкодуха, пурхає від одного до іншого, не даючись у руки».

За словами Татка, він займався науковою розвідкою. Він вичитав цей вислів у «Підручнику розвідника» — книжечці, оправленій у червоно-фіалкову повосковану тканку з довгими коричневими кракелюрами, що з роками утворилися від поту й пилу. У старенькому виданні з нестерпним пафосом писали про магнітометр і кілька інших приборів — і Татко аж кам’янів над сторінками підручника. То була його Біблія, його Псалтир, він носив її всюди з собою і часом, коли з’являвся сумнів і слід було зібратися з думками, Татко розгортав підручник навіть за загальним столом.

Він був радше вченим, ніж практиком. Я нерідко супроводжував його в походах і жодного разу не бачив, щоб Татко заслухався співом птахів чи задивився на сонячний промінь у листі. Геологічні концепти в його голові не лишали для цього місця. На картах він відшукував батоліт, діабазову жилу або інше давнє кам’яне утворення — і невтомно вистежував за знаками на місцевості. Татко шукав цинк, свинець, мідь, нікель — але ніколи золото. Золото він не любив.

«Надто примхливий метал, надто вибагливий. Думаєш: знайшов пласт, — а це лише жилка, що ниточками, мовби волоссям, пронизує скелю й зникає, мов і не була!»

Татко надавав перевагу блукальцям-круглякам, що їх льодовики відламували від скельних масивів. Такі кругляки траплялися нам випадково, ніщо не свідчило про їхню наявність, вони вигулькували несподівано, по одному, на відстані кількасот футів між собою — і ми, достоту хлопчик-мізинчик, ішли по їхньому сліду. Гадаю, Татко обожнював їх, бо йому доводилося повністю переглядати одне з геологічних понять, уявляти траєкторію руху льодовика, як сто тисяч років тому той підняв і переніс ці величезні камені, уявляти і величезний масив, скелю-матір, яка чекала на нього десь удалині, скелю, яку захопив, покалічив, зґвалтував і залишив льодовик; ця скеля мусила виказати йому свої таємниці. А я хотів почути цю розповідь з його вуст.

Мовчазний удома, у лісі Татко дивував своїм красномовством. Він багато розповідав про свої пошуки, про перешкоди, про хвилювання — найбільше його турбувало повне невміння домовитися про гідну оплату, коли приходила мить продажу прав на ділянку, яку він оцінив.

«Земля, яку ти виміряв кроками, яку мацав, вивчав під лупою, земля, з якою розмовляв ночами у снах і яка відкрилася тобі, тільки тобі — така земля безцінна! І все ж її треба продати...»

Його зізнання я слухав, мов нечуване одкровення. Мені було років дванадцять, коли він уперше взяв мене у свій похід. Я пішов би за ним на край світу. Для нас Татко був героєм, мужем, який — достоту Христофор Колумб або Жак Картьє — відкривав новий світ.

Норко тоді був на вершині слави. Шахта працювала на повну силу, цинк продавали по шістнадцять центів за фунт, гроші текли рікою, готелі й ресторани бриніли від сміху та гучних сварок, кінозали і школи ломилися від людей, а щодо нас, то з лабіринту, який слугував нам за укріплений замок, ми спостерігали за тим, як статки течуть мимо нас. І менші, і старші — лише Богу відомо, скільки нас кишіло тоді в будинку — усі ми були глибоко переконані, що наш тато був справжнім героєм, бо саме він відкрив пласт і дав життя цьому місту.

Чи таки дійсно в нього