Чайна М'євілль - Чайна М'євіль. Вокзал на вулиці Відчаю

ґаруда чи й два. Тут можуть бути якісь із тих, що виросли в місті, — вона подивилась угору, хоч користі з цього не було. Навіть зірки ледве виднілися через різнобарвні вогні.

— Не зараз, — відповів Айзек. — Не той настрій. Порив минув.

Якийсь час вони йшли у дружному мовчанні, перш ніж Айзек знову заговорив.

— Ти справді щось напишеш про це місце в «Безтямному бродязі»?

Дерхан стенула плечима і швидко роззирнулась, аби перевірити, чи ніхто не підслуховує.

— Це складно, коли йдеться про Пороблених, — сказала вона. — До них стільки презирства, стільки упереджень. Розділяти, панувати. Коли намагаєшся будувати мости, щоб люди не... вважали їх за монстрів... це дуже важко. І справа не в тому, що люди не знають, що в Пороблених збіса жахливе життя, переважно... справа в тому, що є багато людей, котрі на якомусь рівні вірять, що вони на це заслуговують, навіть співчуваючи їм, або думають, що це призначено богами, чи ще якась така дурня. Ой лишенько, — раптом сказала вона й похитала головою.

— Що?

— Я позавчора була в суді, бачила, як Магістр засудив жінку до поробки. Такий мерзенний, жалюгідний, нещасний злочин... — вона скривилась від спогаду. — Якась жінка, що жила на верхівці одного з блоків на Пустирі Кетч, убила своє немовля... задушила його чи затрусила, чи Джабберу відомо, що вона там зробила... бо воно не припиняло плакати. Вона сиділа там на засіданні, й очі в неї були... ну просто порожні... вона не могла повірити, що сталося, вона усе вистогнувала ім’я дитини, і Магістр її засудив. Звичайно, до ув’язнення, здається, на десять років, але я пам’ятаю саме поробку.

— Їй до обличчя прикріплять ручки того немовляти. «Щоб не забула, що вона зробила», сказав він, — голос Дерхан став холодним, коли вона імітувала, як говорив Магістр.

Вони ще якийсь час ішли мовчки й добросовісно жували солодку вату.

— Я мистецтвознавиця, Айзеку, — зрештою сказала Дерхан. — Знаєш, поробка — це мистецтво. Збочене мистецтво. Яка ж для цього уява потрібна! Я бачила Пороблених, які повзуть під вагою спіральних залізних мушель, у які вони ховаються вночі. Жінок-равликів. Я бачила їх з великими щупальцями, як у кальмара, там, де раніше були руки, — вони стояли в річковому бруді й занурювали присоски під воду, щоб витягти рибу. А щодо тих, яких зробили для гладіаторських боїв!.. Хоча ніхто не зізнається, що їх роблять для цього...

Творчість поробки зіпсувалася. Спаскудилась. Зогнила. Я пам’ятаю, ти колись у мене запитав, чи важко поєднувати написання матеріалів про мистецтво із написанням матеріалів для «ББ».

Вони проходили по ярмарку. Дерхан повернулась обличчям до Айзека.

— Це те ж саме, Айзеку. Мистецтво — це те, що ти обираєш зробити. Це... збирання... всього, що тебе оточує, і створення чогось такого, що робить тебе більше людиною, чи більше хепрі, чи ким завгодно. Більше особистістю. Навіть у Поробці крихта цього зберігається. Ось чому ті ж самі люди, що зневажають Пороблених, захоплюються Джеком Півмолитвою, існує він чи ні.

— Я не хочу жити в місті, де поробка — найвище мистецтво.

Айзек намацав у кишені «Безтямного бродягу». Небезпечно було навіть мати з собою один примірник. Він поплескав його, подумки показуючи язика на північний схід, у бік Парламенту, мерові Бентаму Радґаттеру та партіям, котрі лаялись, як поділити між собою пиріг. Партія Жирного Сонця і Партія Трьох Пер; Розмаїта Тенденція, яку Лін називала «компрадорськими мерзотниками»; брехуни і звабники партії Нарешті Ми Бачимо; весь бучний, охочий до гризні виводок, наче всемогутні шестилітки в пісочниці.

У кінці доріжки, встеленої фантиками, плакатами, квитками і розтоптаною їжею, викинутими ляльками й кульками, стояла Лін, неподалік від входу до ярмарку. Айзек посміхнувся, щиро радий її бачити. Угледівши товаришів, вона випрямилась, помахала рукою і пішла їм назустріч.

Айзек побачив, що в мандибулах у неї було глазуроване яблуко. Внутрішня щелепа смачно жувала.

«Як усе відбулося, сонечку?» — знаками запитала вона.

— Повний пипець, — нещасно пирхнув Айзек. — Розповім.

Він навіть ризикнув на мить узяти Лін за руку, коли та повернулась, аби піти геть від ярмарку.

Три маленькі постаті зникли на тьмяно освітлених вулицях Себек Круа, де гасове світло було коричневим і горіло впівсили — там, де воно взагалі було. А позаду величезна плутанина із барв, металу, скла, цукру й поту продовжувала забруднювати небо шумом і світлом.

Розділ дев’ятий

Над містом, крізь тінисті завулки Відлунної Трясовини й халупи Лихокраю, через ґрати замулених каналів, у Кіптявому Закруті й у вицвілих маєтках Баракгема, у вежах Смоляної Заплави й непривітному лісі бетонних коробок Псячої Твані, прокотилася чутка: Хтось скуповує крилатих істот.

Лемюель, немов бог, вдихнув життя в ідею і дав їй крила. Дрібні злодюжки почули від торговців наркотою, хазяї яток переповідали збіднілій знаті, лікарі з сумнівною репутацією дізнавалися од викидайл на півставки.

Айзекова просьба облетіла всі кубла й нетрі. Вона проникла в наскоро зліплені халупи низу людського життя. Там, де зогнилі хати нависали над подвір’ями, а дерев’яні тротуари, здавалося, росли самі по собі, виводячи споруди до вулиць, на яких виснажені в’ючні тварини волочили туди-сюди клітки з третьосортним товаром. Над стічними канавами, немов загіпсовані кінцівки, стриміли мости. Звістка пройшла стежками вуличних котів крізь хаотичне хитросплетіння міських завулків.

Шукачі пригод невеличкими групками стікалися до Стічної залізничної лінії, доїжджали до зупинки Валка й відправлялися в хащі Грублісу. Вони йшли закинутими коліями, доки вистачало сил, ступаючи зі шпали на шпалу, повз безіменний безлюдний полустанок десь на белебені лісу. Платформи здалися в полон живого зеленого плетива. Колії поросли кульбабами, наперстянками й шипшиною, які зухвало пробивалися крізь гравій, то тут, то там надимаючи й гнучи рейки. Зарості темнолисту, баньяну та ялин непомітно наступали на полохливих непроханих гостей, захопивши їх у буйнозелену пастку.

Вони приходили з торбами, рогатками й великими сітками. Вони тягли свої незграбні міські тушки крізь плутанину коріння й густих лісових тіней, горлопанячи, перечіпаючись і ламаючи віття. Вони намагалися визначити, звідки доносився пташиний спів, що плутав мандрівників і лунав звідусіль. Інколи, затинаючись, марно намагалися провести аналогії між містом і цим чужинським царством: «Якщо можеш знайти дорогу в Псячій Твані, — певно, казав хтось і, безперечно, помилявся, — вже ніде не загубишся». Потім вони озиралися в марних пошуках шпилю вартової вежі на пагорбі Водуа, яку за деревами годі було побачити.

Декотрі не повернулись.

Більшість верталися