Чайна М'євілль - Чайна М'євіль. Вокзал на вулиці Відчаю

живота, наче в дебелого школярика. Шкіра постаті була бліда, вкрита плямами від хвороби й холоду. Очі Айзека тривожно ковзали по всьому його тілу. З підібганих пальців на ногах стирчали химерні відростки: кігті, наче намальовані дітьми. Його голова була вкрита пір’ям, але пір’ям різноманітних форм і розмірів, що було абияк увіткнуте від тім’я до шиї товстим, нерівним, суцільним шаром. Короткозорі очі, що дивились на Айзека й Дерхан, були людськими, хоч повіки із засохлим слизом і гноєм ледь відкривалися. Дзьоб був великий, вкритий плямами, як старе олово.

За нещасною істотою простягалася пара брудних, смердючих крил. Вони були не більш як два метри від кінчика до кінчика. Під поглядом Айзека вони привідкрилися, спазматично здригаючись і сіпаючись. З кожним порухом із них скрапував гній.

Створіння відкрило дзьоб, і під ним Айзек помітив губи, які формували слова, а над ними — ніздрі. Дзьоб був лише грубо зробленим додатком, причепленим над носом і ротом, наче респіратор, зрозумів він.

— Дозвольте розповісти вам про те, як я ширяв у повітрі зі своєю здобиччю... — почало було жалюгідне створіння, однак Айзек зробив крок уперед і підняв руку, щоб зупинити його.

— Заради богів, годі! — вигукнув він. — Не треба цього... сорому...

Удаваний ґаруда незграбно позадкував, налякано моргаючи.

За ґратами запанувала тиша.

— У чому справа, командире? — зрештою прошепотіла істота за ґратами. — Що я не так зробив?

— Я прийшов подивитись на блядського ґаруду, — прогуркотів Айзек. — Ти за кого мене вважаєш? Ти Пороблений, друже... це кожен дурень зрозуміє.

Великий мертвий дзьоб клацнув — чоловік облизав губи. Його очі нервово дивилися то туди, то сюди.

— Заради Джаббера, пане, — благально прошепотів він. — Не йдіть жалітися. Це все, що в мене є. Ви, вочевидь, освічена людина... Більшість нічого ближчого до ґаруди за мене в житті не побачать... Вони тільки хочуть трохи послухати про полювання в пустелі, побачити людину-птаха, а я цим заробляю на життя.

— Бог з ним, Айзеку, — прошепотіла Дерхан. — Не гарячкуй.

Айзек був невимовно розчарований. У голові він вже підготував список запитань. Він точно знав, як мав дослідити крила, яка взаємодія м’язів і кісток його цікавила. Він готовий був заплатити кругленьку суму за дослідження, готовий був запросити Ґеда, щоб той запитав про Цимекську бібліотеку. Його пригнічувало, що натомість зустрівся з наляканою, хворою людиною, котра грала роль за сценарієм, що осоромив би навіть найбездарніший театр.

Його злість притлумлювало співчуття, коли дивився на жалюгідну постать. Схований у пір’ї чоловік нервово стискав правою рукою ліву і знов розтискав. Щоб дихати, йому доводилось відкривати той недолугий дзьоб.

— А щоб йому, — тихо вилаявся Айзек.

Дерхан підійшла до ґрат.

— Що ти зробив? — запитала вона.

Чоловік знов оглянувся, перш ніж відповісти.

— Крав, — швидко сказав він. — Мене впіймали, коли я намагався вкрасти стару картину з ґарудою в якоїсь старої суки в Хнумі. Коштує цілий статок. Магістр сказав, що як мене так вражають ґаруди, я можу... — йому на мить перехопило дихання, — я можу сам стати ґарудою.

Айзек бачив, що пір’я на обличчі було безжально увігнано в плоть, безсумнівно, прикріплене підшкірно, щоб його було занадто боляче виймати або навіть думати про таке. Він уявляв, як відбувався процес, пір’їна за нестерпною пір’їною. Коли Пороблений злегка повернувся до Дерхан, Айзек побачив у нього на спині потворний клубок затверділої плоті, де ті крила, мабуть, відірвані в якогось кібця чи грифа, зчепили із людськими м’язами.

Нервові закінчення скріпили довільно й безглуздо, і крила рухалися тільки у спазмах довгої, затягнутої смерті. Айзек поморщив носа від смороду. Крила на спині Поробленого повільно гнили.

— Тобі боляче? — запитала Дерхан.

— Вже не дуже, пані, — відказав Пороблений. — В будь-якому разі, мені пощастило, що в мене є це, — він показав на намет і ґрати. — Є з чого харчуватися. Тому, як ваша ласка не говорити босу, що ви мене розкусили, буду капець який вам вдячний.

«Невже більшість людей, які сюди приходили, справді приймають цю огидну шараду? — подумав Айзек. — Невже люди такі марновірні, аби думати, що щось настільки недолуге могло б літати?»

— Ми нічого не скажемо, — пообіцяла Дерхан. Айзек коротко кивнув, погоджуючись. Він аж кипів від жалості, люті й огиди. Він хотів піти.

За ними зашелестіла штора, і в намет увійшла група молодих жінок, які сміялись і пошепки обмінювалися непристойними жартами. Пороблений поглянув на них через плече Дерхан.

— A! — голосно сказав він. — Відвідувачі з цього чужого міста! Підходьте, сідайте, послухайте оповіді з жорстокої пустелі! Побудьте трохи з мандрівником із далеких-далеких країв!

Від відійшов від Дерхан і Айзека, благально на них дивлячись. Нові глядачки взялися радісно й зачудовано галасувати.

— Політай для нас! — вигукнула одна з них.

— З превеликим смутком, — почули Айзек і Дерхан дорогою назовні, — мушу сказати, що погода у вашому місті надто сувора для таких, як я. Я застудився і тимчасово не можу літати. Але зостаньтеся на хвильку, і я вам розповім про краєвиди з безхмарних небес Цимека...

Вони запнули штору на виході й уже не могли розібрати слова.

Айзек дивився, як Дерхан робить нотатки.

— Що, будеш подавати? — спитав він.

— «Пороблений, що змушений через тортури магістра жити як експонат зоопарку». Я не напишу, якого, — відповіла вона, не відриваючи очей від блокнота. Айзек кивнув.

— Ходімо, — тихо мовив він. — Куплю-таки тобі солодку вату.

— Тепер я в довбаній депресії, — з важким серцем сказав Айзек. Він одкусив нудотно-солодку масу, яку ніс. Хмаринки цукрових волокон причепилися до щетини.

— Так, але ти засмучений через те, що зробили з тим чоловіком, чи через те, що тобі не вдалося познайомитися з ґарудою? — запитала Дерхан.

Вони пішли з шоу химер. Обоє жували цукрову вату, проминаючи крикливо-барвисту територію ярмарку. Айзек замислився. Його дещо збентежило запитання.

— Ну, думаю... мабуть, через те, що мені не вдалося познайомитися з ґарудою... Але, — додав він на свій захист, — я б і наполовину не засмутився, якби це була просто афера, хтось у костюмі, щось таке. Що мене справді зачіпає за живе — це довбана ницість усього побаченого.

Дерхан замислено кивнула.

— Знаєш, ми могли б ще походити, — сказала вона. — Десь тут має бути якийсь