Джордж Орвелл - Донька пастора

не хвора вона, — заперечив він. — Просто у неї грошей немає, так само, як і в нас.

— Чим не парочка для Ноббі? — докинув чорнявий.

— Та ну тебе! — вискнула дівчина обурено-закоханим тоном і вдала, що дає темноволосому запотиличника.

Хлопці зняли свої клунки й приставили їх до ліхтарного стовпа. А тоді усі троє нерішуче попрямували до Дороті; рудий, якого, схоже, звали Ноббі, йшов попереду, вочевидь граючи роль посла. Він рухався пружною мавпоподібною ходою і так щиро вишкірявся на весь рот, що було неможливо не усміхнутися у відповідь.

— Привіт, мала! — привітно звернувся він до Дороті.

— Привіт!

— Що, на мілині?

— На мілині?

— У кишенях вітер свище?

— Вітер?

— Боже! Та вона схиблена, — пробурмотіла дівчина, смикаючи чорнявого за руку, ніби хотіла відтягти його подалі.

— Одне слово, я що питаю, мала... у тебе гроші є?

— Не знаю.

Трійця остовпіло перезирнулася. На якусь мить вони, мабуть, вирішили, що Дороті й справді несповна розуму. Але Дороті, яка дещо раніше виявила маленьку бокову кишеню у своїй сукні, сягнула туди рукою й намацала краї великої монети.

— Здається, у мене є пенні, — сказала вона.

— Пенні! — зневажливо вигукнув чорнявий. — Теж мені скарб!

Дороті вийняла монету у півкрони. Обличчя трійці миттю просвітліли. У Ноббі аж щелепа відвисла, і він на радощах став пританцьовувати, ніби велетенська горила, а тоді різко спинився і довірливо взяв Дороті попід руку.

— От і славненько! — вигукнув він. — Та нам просто пощастило, і тобі, мала, теж, повір. Благословиш день, коли нас зустріла. Ти з нами розбагатієш, ще й як розбагатієш. А тепер слухай-но сюди... пристаєш до нашої компанії, га?

— Що? — перепитала Дороті.

— Я питаю, чи ти товаришуватимеш зі мною, Фло та Чарлі? Партнери, кумекаєш? Товариші, пліч-о-пліч на діло. Разом ми сила, нам море по коліна. З нас мізки, а з тебе — грошва. Що скажеш, мала? Ти з нами, чи як?

— Заткнися, Ноббі! — перебила повненька. — Вона ж ні слова не шурупає з того, що ти верзеш. Ти що, не можеш нормально говорити?

— Не лізь, Фло, — спокійно відповів Ноббі. — Краще сама помовч, і лиши розмову мені. Ноббі вміє знаходити підхід до дівчат, авжеж. Так, слухай мала... як тебе там звати, до речі?

Відповідь «не знаю» уже готова була злетіти з вуст Дороті, але ця трійця змусила її насторожитися, і дівчина вчасно спохопилася. Вибравши перше-ліпше жіноче ім’я з пів десятка, що спливли в її пам’яті, вона відповіла:

— Еллен.

— Еллен. І правильно, ніяких прізвищ, коли немає грошенят. Що ж, Еллен, любо, слухай мене. Ми троє їдемо хмелювати...

— Хмелювати?

— Так, хмелювати! — нетерпляче втрутився чорнявий, якому вже обридла її тупість. Його голос і манери були грубими, а лондонський акцент проявлявся сильніше, ніж у Ноббі. — Хміль збирати, в Кенті! Що не ясно?

— А, хміль! Для пива?

— От і славненько! Бачиш, вона таки щось тямить. Що ж, мала, як я вже казав, ми троє зібралися хмелювати, нам пообіцяли підробіток і все таке — на фермі Блессінґтона, у Нижньому Молсворті. От тільки ми втрапили у скруту! У нас на трьох дзвінкої монети кіт наплакав, а марширувати пішки тридцять п’ять миль якось не випадає, а ще ж треба настругати на харч і щоб було де голову прихилити. А що з нами дама, то це вже геть не комільфо. Але якби ти приєдналася до нашої компанії, ми б сіли на трамвай до Бромлі за два пенні, а це вже п’ятнадцять миль, і постіль нам тоді тільки на одну нічку знадобиться. Пристанеш до нашого хмелевого мішка — вчотирьох ми з ним на раз упораємося, — а що Блессінґтон платитиме по два пенси за бушель, то за тиждень ти розживешся на десять бобів — це як раз плюнути. То що скажеш, мала? Тут, у Коптильні, тобі з твоїх двох бобів і шестипенсовика користі мало. А пристанеш до нас, то заробиш собі на нічліжку на місяць, та ще й з доробком, а ми задурно до Бромлі дочухаємо і на який-не-який харч розживемося.

З цієї тиради Дороті зрозуміла від сили четверту частину.

— Що таке харч? — спитала вона навмання.

— Харч? Ну, провізія... Їжа, одне слово. Я бачу, що ти, мабуть, на мілину недавно сіла.

— О, я... Я так розумію, ви хочете, щоб я поїхала з вами збирати хміль, правильно?

— Саме так, Еллен, любо. То ти з нами чи як?

— Добре, — хутко відповіла Дороті. — Я з вами.

Вона прийняла це рішення без жодних побоювань.

Щоправда, якби вона мала час як слід обдумати своє становище, то, швидше за все, вчинила б інакше; найімовірніше, пішла б до поліцейського відділку й попросила про допомогу. Була б розсудливішою, так би мовити. Але Ноббі з друзями трапилися їй у найскрутніший момент, а що Дороті почувалася такою безпорадною, їй здавалося цілком природним довіритися першій людській істоті, яка виявила до неї інтерес. Окрім того, з причин, які вона сама не розуміла, її чомусь заспокоював той факт, що вони прямують саме до Кента. Кент, як їй здавалося, був саме тим місцем, до якого вона хотіла потрапити. Її теперішні попутники більше ні про що не розпитували і не ставили незручних запитань. Ноббі просто сказав: «Добре, от і славненько!», а тоді делікатно забрав у Дороті півкрони і засунув собі до кишені — «що б часом не загубилося». Чорнявий, якого, вочевидь, звали Чарлі, сердито буркнув:

— Ну ж бо, гайда, нічого гав ловити! Вже й так пів на третю. Ми ж не хочемо пропустити той, як його там... трамвай. Де вони спиняються, Ноббі?

— Біля «Слона», — відповів Ноббі. — І нам треба встигнути до четвертої, бо опісля вони безплатно не катають.

— Ну то вперед, чого застигли? Славний вийде заробіток, якщо нам доведеться пішки чухрати до Бромлі, а потім ще й нічліг потемки шукати. Рухайся, Фло.

— Уперед, так уперед! — погодився Ноббі, завдаючи собі на плечі клунок.

І, не сказавши більше ні слова, вони рушили в дорогу. Дороті, досі спантеличена, але почуваючись вже набагато краще, ніж пів години тому, йшла поруч з Чарлі та Фло, які розмовляли між собою, не звертаючи на неї жодної уваги. Від самого