Іван Семесюк - Фаршрутка

Втім, він ще не раз з’являвся в історії людства і завжди крепко паскудив. На жаль, ні боги, ні люди, ні демони, ні пристрої не можуть знищити Долгорукого Гагаріна. Це дійсно не в наших силах, бо згідно магічних законів лише той може вбити стихійне явище, хто його породив. Гагаріна ж породила сама природа, отже лише вона і може покласти край його безчинствам. Ну, нічого, цього разу допік уже всіх, якось розберемося. Дай-бо, накриє Аляскою прямо в Кремлі, пікнути не встигне!

— Що вона меле? — пошепки звернувся до Вакарчука спантеличений почутим павіан. — Чи стара їбанулася? Які тисячі років, який ще Карфаген? Які ще боги? Про що вона?

— Не знаю, мавпо, я взагалі нічого не пойняв, якщо чесно. Сам розумієш, пиздіти в твіттер і дійсно в чомусь розбиратися — не одне й те саме. От срати у фейсбук — це дійсно мистецтво. А моя справа видавати ванільні мудрості, а оці всі карфагени-ойкумени я не знаю. Може, вона про щось пожартувала? Оно у голови спитай, — так само на вухо відповів Репостислав, але задумався.

Збентежений Томас трохи покрутився на сидінні, начебто просто так пересів поближче до голови Корчинського, ще трохи посидів і тихенько до неї звернувся, благо гул від двигуна стояв відчутний, та й лекція досі тривала.

— Дмитро Олександрович, чуєте мене? Ви вже не кусаєтеся? — прошепотів павіан і з пересторогою озирнувся довкола.

— Ні, мене вже перевербували, все гаразд, — поворушила вусами голова. — Ти хотів щось спитати? Питай, я слухаю.

— Скажіть, а що стара пані ото верзла про Карфаген, тисячі років, оце все?

— Ти, мавпуне, як видно, досі не зрозумів, з ким їдеш в одній фаршрутці? Томасе, ти...

Але твердий голос Переїбихаудегена не дав голові розвинути думку, і вона слухняно замовкла.

— Так, шановні, попрошу уваги! Ми наближаємося до точки призначення. Зараз паркуємося край дороги, а далі йдемо пішки через буряки. Йти доведеться досить довго. Томасе, загорнеш голову Корчинського в обрядовий рушник, спитай у Вьольви Євдокимівни, вона тобі дасть. Добродії, не забувайте в салоні особисті речі і зброю! Пане Гегемонте, меч, сокира, оце все. Кнехти, ви мене чули?

Автобус сповільнився, пролунав рипучий звук від ручника, фари освітили придорожні кущі, в яких блимнули зелені очі здичавілого кота й одразу зникли. Вже було зовсім темно, стояла тиша, котру порушував тільки хор цвіркунів. Небо було зовсім безхмарне і густо пересипане яскравими серпневими зорями, навіть слабкий вітерець, і той вщух. Останні промені вже невидимого сонця ледь освітлювали небокрай, наближалася ніч. Усе товариство мовчки вийшло з фаршрутки, хтось закурив, армігер дзенькнув обладунком, чіпляючи меча на пояс, останньою з автобуса поважно вийшла Вьольва Євдокимівна, скориставшися галантністю пастора, котрий подав пані руку.

— Йти кілометрів зо п’ять на північ. Не дивіться, що я стара, за годину маємо дістатися. Що там на нас чекає — я напевно не знаю. Можливо, все буде просто — ми з конунгами активуємо Нахуй, і на цьому наша місія закінчиться. Можливо, доведеться пройти якісь незначні формальності, вони щоразу різні. Минулого разу, коли я була тут по роботі в 1648 році, довелося мати справу з надвірною корогвою князя Яреми Вишневецького, котрий чомусь саме в цьому місці надумав збирати військо на покозачених посполитих, а заодно посадити на палю мене і мої клумаки. Не вийшло. Його улюблені Лубни горіли яскраво і довго.

Але зазвичай в Нахуї або геть нікого нема, і ключ лежить собі під порогом, або присутній співробітник міністерського Фонду збереження сакрального майна. Дрібний чиновник, у котрого за хатою городик. Приглядає за хазяйством і скубе свою моркву. Більше мені додати нема чого, бо все ж таки це місце просякнуте сильною аграрною магією. Всяке може бути. Ходімо!

Загін, а цього разу він вже скидався на справжній бойовий, вирушив у путь. Попереду йшли Арлекін Петрович з сокирою і Остап Вішну з булавою. Вони прокладали шлях крізь бурякове бадилля, підсвічуючи його великим смартфоном. За ними швидко кульгала Вьольва Євдокимівна зі своїм ціпком, а біля неї перли клумаки кнехти і Кривавий Пастор. Трохи позаду крокували Юхименко з калашом і Гегемонт Бурштин-Поганяйло з мечем. Одразу за ними чимчикували Репостислав Вакарчук і павіан Томас з головою Корчинського, замотаною у старовинний рушник, під пахвою. Йшли переважно мовчки, трохи напружено. Кожен думав щось своє, голова Корчинського час від часу мугикала з рушника, чутно було, як молився пастор і поскрипували армігерові лати. Так вони й шли полем, аж поки Арлекін Петрович не помітив вдалині слабенький спалах жовтого світла.

— Начебто ми майже на місці, — тихо промовив він і додав: — Там хтось є, і схоже, він не спить. Ну що ж, з Богом!

Пройшло ще зо п’ять хвилин, і спалах перетворився на невеличку білену хатинку з приємним хазяйським двориком. Над ґанком блимала лампа на дроті зі слідами побілки, під вікнами пах доглянутий квітник з пишними айстрами і трояндами, трохи праворуч від мазанки здіймався в небо високий колодязьний лелека, а одразу за ним виднілася стара вишня. Це був священний Нахуй, і над ним світилося зорями нічне небо. Але, як це часто буває в нашій країні, одна єдина деталь порушувала всю ідилію і зводила враження на пси. Це був бігборд. Над Нахуєм височів подраний бігборд з партійним гаслом «Держава душить аграріїв!», здоровенним людським їбальником і підписом — «Голова Талалаївської районної адмістрації Дупа А. П.»

— Г-г-г... — не втримався Томас. — Кругом одна й та сама хуйня.

— Тихо! — прошипів на Томаса Вакарчук. — Дивись оно!

І дійсно, це було не все. Обабіч квітника, ближче до дверей, стояв кабінетний стіл з тяжким світильником, стосом паперів і купою бюрократичного причандалля. Крім того, з нього стирчали малахітове погруддя Сципіона Африканського в маленькому тріумфальному вінку бронзовий годинник з амурами і лежав наградний форт калібру 9 мм з гравірованим на стволі словом «ДУПА».

За столом сидів брезклий чоловік сірої української породи, з печінковою мармизою замість обличчя, в кособокому діловому костюмі «Воронін» і втикав у якийсь документ. Він підвів очі на товариство, знову вперся поглядом у папери і байдужо сказав:

— Вже не робимо. Приходьте завтра на десяту.

— Що це таке?! — гнівно промовила Вьольва Євдокимівна і вказала на двері. І дійсно, ті зверху до низу були увішані якимись табличками. Редакція РЖ «Берегиня», Релігійна громада язичників «Квітка Папороті», Громадська організація «Мораль і духовність»