Адалін Черно - Стань моїм першим, Адалін Черно

Глава 14

Після зустрічі з Нінкою, додому вирішую не їхати. Батько там, мабуть, рве та мече. Після нашої ранкової розмови мене все ще трясе. Тато вперше на мене накричав і сказав, щоб навіть думати забула про роботу. Не годиться спадкоємиці його статку простою офіціанткою працювати. Водночас у свою компанію він мене не бере. Досвіду, бачте, немає. І люди косо дивитимуться.

Домовляюся з Вірою пройтися магазинами. Для роботи в кафе мені знадобиться звичайний одяг. Середньостатистичний, який всі носять. Я його вибирати не вмію. Я навіть у цінах не орієнтуюсь. Те, що для мене буде дешево, для Нінки з Вірою за ціною космосу, тож до ТЦ йду разом із подругою.

За три години виснажливого походу магазинами та численних примірянь у моїх пакетах лежить п’ять комплектів одягу та взуття. У них я ходитиму на роботу. Віра сказала, що це те, що потрібно, а я поняття не мала, як це носитиму.

— З гордістю! — каже подруга на виході.

Я лише усміхаюся. Везу її додому, паркуюсь біля під’їзду.

— Дякую, що сходила зі мною.

— Та немає за що. Я завжди «за» долучення багатої молоді до народу.

Я цокаю язиком і закочую очі. Хоч і звикла до їхніх періодичних підколювань, а таку реакцію приховати не можу.

— Ваші вакантні місця відбираю, — жартую.

Вірка сміється. Вона, на відміну від Нінки, працює віддалено. Пише тексти для інтернет-магазинів, робить презентації для компаній. Вона взагалі молодець, ще кілька років — і стане професійним фрилансером. Я теж дивилася на щось подібне, але, коли записалася на курси графічного дизайну, одразу зрозуміла — не моє.

— Можеш забрати речі? — запитую її. — Боюся, якщо тато побачить ці пакети, він мене не зрозуміє.

— Ти завтра приїдеш переодягнешся?

— Так.

— Окей.

Віра забирає пакети з одягом і виходить з автомобіля. Махає мені на прощання. Як тільки її постать ховається за дверима під’їзду, я рушаю з місця. Їхати додому, як і раніше, не хочеться, але я виїжджаю на проспект, перелаштовуюсь у потрібний ряд і їду до батька. Нам потрібно поговорити. Упевнена, він буде категорично проти моєї ідеї, але я рішуче налаштована його вмовити.

Додому приїжджаю за годину. Часу в дорозі проводжу багато через затори. Коли в’їжджаю на територію нашого будинку та залишаю машину в гаражі, видихаю. Втомилася за ті кілька годин, що провела в дорозі. І зголодніла.

Вирішую відкласти мою розмову з батьком і прямую на кухню. Упевнена, Уляна приготувала приголомшливий обід і залишила мені.

— Кіро!

Я застигаю на місці, не дійшовши до дверей якихось кілька метрів. Батько. Відразу розумію, що незадоволений. Кірою він мене називає в крайніх випадках. В інші моменти я для нього «Кірюша» або «Кірочка».

Розправивши спину, повертаюсь до батька. Він наближається. Незадоволений — м’яко сказано, тому що він розлючений. Щелепи стиснуті, губи утворюють тугу смужку, а погляд кидає блискавки. У мене навіть холодок спиною пробігає, хоча батька я ніколи не боялася. Але ж раніше ми з ним ніколи й не сварилися. Знайшов мені школу-пансіонат за кордоном — поїду. Вибрав для мене коледж — вступлю. Тепер мені двадцять. Коли, якщо не тепер, протестувати?

— Так, татусю.

— У кабінет до мене, негайно! — наказує.

Він не любить розмов у присутності прислуги. Особливо, коли треба сваритися чи сперечатися. У цьому випадку він завжди кличе мене до кабінету й щільно зачиняє двері.

Підкоряюсь. Підіймаюсь на другий поверх, заходжу до батька в кабінет. Він крокує слідом. Дверима грюкає так, що я здригаюся.

— Я так розумію, ти не послухалася мене, — не питає, а констатує батько.

— Я так розумію, ти стежив за мною, — теж не питаю.

Батька я свого чудово знаю. Він і таке влаштувати може, коли я починаю сперечатися чи обіцяю накоїти дурниць.

— Ти при своєму розумі? Влаштуватися на роботу в цей… цей… заклад!

— Ресторан, — поправляю його.

Між іншим, він непоганий. Не та забігайлівка, де я отруїлася круасаном. Навіть через тиждень мені важко про неї думати. До горла нудота підкочує.

— Що за впертість? — не здається батько. — Навіщо тобі ця робота?

Його тон трохи пом’якшується. Тато підходить до столу, сідає в крісло й дивиться на мене уважно. Чекає на відповідь, якої в мене немає. Вірніше, вона є, але я ніколи в житті не зізнаюся батькові в тому, що хочу відчути себе вільною. Звільнитися від рішень, які він приймає за мене. Мені й зараз дуже важко. Тато так дивиться, що мені хочеться відмовитися від свого задуму.

— Кіро!

— Хочу спробувати себе в чомусь новому, — говорю м’яко і з усмішкою.

Вибираю найефективнішу тактику. Нею мама завжди користується й у неї непогано виходить.

— У новому? — гмикає батько. — А ти що… встигла десь попрацювати, що офіціантка для тебе нове?

Я і слова вставити не встигаю, як батько продовжує:

— Ти ці дурощі з голови викинь. Думати не смій про таку роботу. Моя дочка не буде офіціанткою!

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍