Йон Колфер - Артеміс Фаул. Випадок в Арктиці, Йон Колфер

гаразд. Пречудово, якщо чесно. Мабуть, через магію. Певне, Холлі зцілила численні подряпини і синці, поки він лежав непритомний.

Усі інші такими бадьорими не були. Особливо ка­пітан Шорт, яка іще не отямилася. Рут накрив свого офіцера шубою.

— Отямився, еге ж? — сказав він, навіть не гля­нувши на хлопця. — Не знаю, як ти взагалі зміг за­снути після того, що накоїв.

— Накоїв? Але ж я вас урятував... Принаймні, до­поміг.

— Так, допоміг, Фауле. Допоміг і собі, відібравши у Холлі магію, поки вона була непритомна.

Артеміс застогнав. Мабуть, це сталося, коли вони впали. Магія якось перетекла до нього.

— Здається, я розумію, що сталося. То був...

Рут застережливо підняв палець:

— Нічого не кажи. Великий Артеміс Фаул нічого випадково не робить.

Артеміс підвівся на коліна.

— Із нею ж не може статися нічого серйозного. Просто перевтома?

Раптом обличчя Рута опинилося за сантиметр від нього, і було воно таким червоним, що на ньому можна було яєчню смажити.

— Нічого серйозного! — просичав командир із такою люттю, що важко було розібрати слова. — Ні­чого серйозного! Вона втратила вказівного пальця на правій руці! Відрізало дверима. Її кар’єру закінче­но. І через тебе у Холлі не вистачило магії, щоб зупи­нити кровотечу. У неї зовсім не лишилося сил. Вона порожня.

— Втратила палець? — приголомшено повторив Артеміс.

— Не сказати, щоб утратила, — поправився ко­мандир, помахавши під носом у хлопця відрізаним пальцем, — Потрапив мені в око, коли відскочив.

Око в Рута уже почало наливатися синім.

— Якщо ми негайно повернемося, ваші хірурги зможуть пришити його на місце?

Рут покачав головою.

— Якби ж ми могли повернутися. Щось мені під­казує, що ситуація під землею зовсім не така, як під час нашого від’їзду. Якщо гобліни послали по нас

команду снайперів, можеш не сумніватися, внизу щось коїться.

Артеміс розгубився. Холлі врятувала їм усім жит­тя, а він так їй відплатив. І хоча особисто його не можна було звинувачувати в тому, що сталося з Хол­лі, все це відбулося тоді, коли рятували його батька. Він має сплатити борг.

— Скільки? — кинув хлопець.

— Що?

— Скільки минуло?

— Не знаю. Хвилина.

— Тоді ми маємо час.

— Час для чого? — не зрозумів командир.

— Щоб урятувати палець.

Рут потер поранене плече — згадку про подорож уздовж потяга.

— Цікаво, як ми це зробимо? Магії в мене ледь вистачить на месмер.

Артеміс заплющив очі. Зосередься.

— А Ритуал? Має ж щось бути.

Магія народу походить від землі. Щоб відновити сили, їм доводиться час від часу проводити особли­вий ритуал.

— Як можна тут провести Ритуал?

Артеміс замислився. Минулого року, готуючись до викрадення, він запам’ятав значні частини Книги Народу.

Твій дар походить від землі.

Їй маєш бути вдячний ти.

Візьми зернятко.

І коли зійдуться дуб, повний місяць

І вода, що повертає, Ти сховай зернятко Неподалік.

Дар поверни у землю.

Артеміс перекотився по підлозі та взявся обшуку­вати комбінезон Холлі.

У Рута мало серце не зупинилося.

— Заради бога, Хлопче Бруду! Що ти робиш?

Артеміс навіть не обернувся.

— Минулого року Холлі втекла, бо в неї був жо­лудь.

Командирові вдалося опанувати себе.

— П’ять секунд, Фауле. Говори швидше.

— Такий офіцер, як Холлі, не забуде того, що ста­лося. Я майже певен...

Рут зітхнув.

— Чудова думка, Хлопчику Бруду. Але жолуді ма­ють бути свіжопідібраними. Якби не блокада часу, годі нічого б не спрацювало. Максимум два дні. Чув, що Фоулі з Холлі подавали прохання на розробку спеціального контейнера для жолудів, але Рада від­мовила. Вирішили, що то нісенітниці.

Для командира то була довга промова. Він не звик пояснювати свої вчинки. Але в глибині душі у нього теплилася надія. Може... Холлі ніколи не вагалася, коли доводилося трохи порушувати правила.

Артеміс розстебнув блискавку туніки капітана Шорт. На її шиї на золотому ланцюжку висіло два мі­ніатюрних предмети. Примірник Книги, ельфійської Біблії. Артеміс пам’ятав, що торкатися його без дозво­лу власника аж ніяк не можна. Був і ще один предмет. Маленька плексигласова сфера, наповнена землею.

— Це проти правил, — зауважив Рут, але не сказа­ти, щоб він дуже засмутився.

Холлі поворушилася, повертаючись до тями.

— Гей, командире, що у вас з оком?

Артеміс не звернув на неї уваги і розбив сферу об підлогу вагона. На долоні опинилася купка землі із жолудем.

— Лишається його закопати.

Командир перекинув Холлі через плече. Артеміс намагався не дивитися на те місце, де в неї був указівний палець.

— Тож час сходити з потяга.

Артеміс подивився на арктичний пейзаж за вік­нами. Зійти з потяга не так легко, як здавалося.

Батлер причаївся біля люка, не зводячи очей із гоблінів.

— Приємно бачити, що ти в формі, — сухо заува­жив Артеміс.

Охоронець посміхнувся.

— Я теж радий вас бачити, Артемісе.

— Ну? Що ти там бачиш? — перервав обмін лю­б’язностями Рут.

Батлер опустив свою руку на плече молодого ха­зяїна. Поговорити можна було і пізніше.

— Гобліни зникли. Цікаво. Двоє опустилися, щоб перевірити, як у нас справи, а третій вистрілив їм у спину.

Рут кивнув.

— Боротьба за владу. Гобліни — вороги самим собі. А зараз нам потрібно вистрибнути з потяга.

— Десь через півкліку ще один поворот, — сказав Батлер. — Найкращий для нас варіант.

— Тож сходимо? — спитав Артеміс.

Батлер вишкірився.

— Сходимо — це дуже м’яко сказано.

Артеміс простогнав. Отже, доведеться знову біга­ти і стрибати.

Командний пункт

Мозок у Фоулі шкварчав, як слимак в олії. У нього ще лишався вибір, адже Каджон його не підстрелив. А от коли вистрілить, варіантів уже не буде. Магії у кентаврів не було. Ані краплинки. Розраховували лише на мозок. Ну і на те, що зможуть затоптати во­рога копитами. Але у Фоулі було таке відчуття, що Брайар так просто його не прикінчить. Захоче по­знущатися наостанок.

— Гей, Фоулі, — сказав лейтенант. — Чому б тобі не увімкнути інтерком? Подивишся, що відбувається.

Фоулі і так здогадувався, що відбувається.

— Не хвилюйся, Брайаре. А то смикнешся нена­роком.

Каджон розреготався. Він значно повеселішав.

— Брайаре? Тож ми тепер на ти? Ти навіть не уяв­ляєш, у яку халепу ти вскочив.

Фоулі вже уявляв. За тонованим склом техніки ЛЕП прилипли до моніторів, намагаючись вичисли­ти зрадника. Вони навіть не підозрювали, яка драма відбувається за кілька метрів від них. Фоулі їх бачив і чув, а вони його —