Ірина Грабовська - Леобург, Ірина Грабовська

дивом встиг заскочити до своєї кімнати, коли двері кабінету розчахнулися та з тріском вдарилися об стіну. Тео вихором промчав по коридору в бік сходів. Данило кинувся до вікна. За мить він побачив свого «милого братика» у дворі, біля стайні. З Тео коїлося щось недобре. Спочатку він схопився за голову, його плечі напружено піднялися й кілька разів здригнулися, Данилові навіть здалося, що він плаче. З бічних дверей вискочила служниця. Якусь секунду вона стояла, переминаючись із ноги на ногу, а потім все ж таки зважилася торкнутися плеча Тео. Той рвучко розвернувся й відштовхнув її — так, що бідолашна відлетіла від нього на метр.

А потім у його руці з’явився револьвер.

Данило прилипнув до холодної шибки. Трясця! Тільки стрілянини бракувало! Тео зник за воротами стайні. Пролунав перший постріл — коні злякано заіржали. Потім — ще й ще. Що він там робить?! Стріляє в слуг?! Данила пробила остуда. Він злетів сходами вниз і гайнув просто до стайні, навіть не уявляючи, що зможе зробити з розлюченим і сильним, як тур, старшим «братом».

Тео гатив по мішках із сіном. Один, два, три постріли — в повітрі стояла густа курява, змішана з димом, кулі шматували мішковину. Двоє молодих конюхів отетеріло тулилися до стіни, коні шаленіли в стійлах.

— Тео!

Той рвучко обернувся, його очі почервоніли й зволожилися.

— Що трапилося?

Тео насилу перевів подих, пальці, що стискали руків’я зброї, побіліли від напруги.

— Іди... Геть з моїх очей, Едеку, дідько б тебе забрав!

Данило не зрушив з місця.

— Сховай револьвер. І поговорімо.

Він і сам не розумів, навіщо це робить, але відчував гострий, щемливий жаль до цієї божевільної від розпачу людини. Тео, хотів він того чи ні, мав щось від Феді, і справа не тільки в зовнішності. Данило не міг ставитися до нього так само, як до інших мешканців будинку. В цей момент він зрозумів, чому в леобурзькій реальності Тео виявився його братом. Варто лише згадати, як вони з Федею ділилися обідами в школі, як він роз’юшив носа одному здоровезному гопникові, коли той причепився до Феді, і як Федя прогуляв іспит з тележурналістики, бо у Данила в цей час був важливий забіг. Споріднені душі. Схоже, вони були братами в усіх реальностях цього Всесвіту.

— Віддай мені револьвер,— Данило простягнув руку.

Руки Тео трохи тремтіли, з револьвера цівкою вислизав дим.

— Забирайся, Едеку. Не хочу тебе бачити.

— Ні. Я не можу залишити тебе в такому стані зі зброєю.

Кілька секунд вони незмигно дивилися один одному в очі. Тео трохи заспокоївся. Залишився лише шалений подив у очах.

— Kurwa...— видихнув він.— Певно, ти задумав щось дійсно грандіозне, якщо не злякався прийти сюди, хоч я цілком міг прострелити тобі макітру! Що ж, вважай, я повірив у твою щирість. Але ви з батьком жорстоко помиляєтеся! Я не тупий нездара, як ви вважаєте. Я ще поквитаюся з вами всіма.

Тео сунув револьвер у кобуру й промчав повз Данила до виходу зі стайні, міцно штурхонувши його плечем.

Розділ 5

Постріл

Недільний ранок видався туманним і тягучим, наче молочний кисіль. Родина Яблонських, як і більшість благочестивих містян, зібралася до церкви. Біля дверей Михайлівського собору, пильно оглядаючи юрму вірян, виструнчилося кілька поліціянтів. Здавалося, вони от-от накажуть дамам вивертати на землю вміст ридикюлів, а чоловікам — знімати циліндри й показувати підкладку сюртуків. Данило, проходячи повз наглядачів, низько схилив голову, щоб не привертати зайвої уваги — дуже не хотілося мати справу ані з поліцією, ані з якимось інспектором з приводу вибуху, про який він і гадки не мав.

Після вчорашніх подій Данило не наважувався підійти до Фелікса з феротипом: навіть коли всі члени родини повернулися, варто було Тео з’явитися поблизу батька, повітря між ними миттєво електризувалося. Данилові лишалося тільки стежити за тим, щоб розлючений Тео не накоїв дурниць... або щоб Юліана знову не підмішала Феліксу чогось до ранкової кави!

Ось і тепер, сидячи на вузькій незручній лаві в соборі святого Михайла, Данило раз по раз поглядав у бік своєї «тітоньки». Юліана знову перебувала в якомусь безглуздо-екзальтованому стані: вона склала руки й благоговійно закотила очі. Зрідка її губи тремтіли — схоже, шепотіла молитву. Оце так, подумав Данило, спочатку підсипала якусь гидоту в келих родичеві, а потім ревно молиться. В тому, що порошок — не ліки, Данило не мав жодного сумніву.

Данило випадково зустрівся поглядом з Агнесою. Поміж зведених чорних брів — маленька серйозна складочка, вуста стиснуті, в очах — недовіра. Стежить! Та що ж таке?! Що він їй зробив?! Чи вона теж дещо задумала проти Фелікса й дізналася, що це Данило перешкодив здійсненню їхнього з матусею плану? Хлопець відвів погляд і втупився в кам’яну мозаїку на підлозі.

Найнеприємніше почалося після меси. До нього підходили незнайомі люди, плескали по плечу, тиснули руку, питали про здоров’я, вітали з поверненням. Один хлопець з вусиками, як у Едварда на феротипі, навіть міцно обійняв його, як старого приятеля. А якась симпатична білявка, вочевидь, одна з тих, хто писав Едвардові любовні листи, вліпила йому ляпаса й гордовито пішла.

Данило наблизився до екіпажів і вже збирався підсісти до Фелікса, щоб нарешті показати йому феротип, але тут його «батько» зупинився біля дверцят кабріолету й поважно заявив, що їхню родину бажають бачити у пана Сяо Ши.

— В якого ще пана?..— роздратовано пробурмотів Данило, зіпершись на товсту загнуту трубу, що стирчала з тротуару. Труба здригнулася й почала декламувати вірш. Данило з несподіванки відсахнувся вбік. «Автоматичний читець. Дар Жиля Легардо вільному місту Леобургу»,— пояснювала мідна табличка. Виявилося, він натиснув долонею на невелику кнопку під нею.

— Невже ви забули про пана Сяо Ши? Раніше ви просиджували в нього в салоні цілі дні.

Позаду стояла й іронічно посміхалася Агнеса. Данило озирнувся на екіпаж Фелікса, але місця поруч з ним уже зайняли Юліана, Альберт і Беата. Данилові нічого не залишалося, як сісти з Агнесою. Він подав їй руку й допоміг сісти в екіпаж, слідом за ними заскочив Тео й плюхнувся на сидіння навпроти. Його почервонілі очі й невпевнені рухи свідчили, що він устиг добряче хильнути.

— Господи,— видихнула дівчина, сплеснувши руками.— Де ж ви примудрилися...

— Не твій клопіт! — гримнув він.— Усі прагнуть оточити мене турботою!

— Ану легше, ковбою!

Данило помітив, як Агнеса ковзнула дивним поглядом по його обличчю. От