Генрі Форд - Моє життя та праця, Генрі Форд

декого чимось відразливим. Для мене думка про це сповнена жаху; для інших, навіть для більшості людей, покаранням є необхідність мислити. Ідеальною уявляється їм робота, яка не висуває жодних вимог до творчого інстинкту. Робо5ти, які вимагають мислення в поєднанні з фізичною силою, рідко знаходять охочих — ми постійно змушені шукати людей, які любили б справу заради її важкості. Середньо­статистичний працівник шукає, на жаль, роботи, за якої він не повинен напружуватися ні фізично, ні особливо духовно. Люди, ми б сказали, творчо обдаровані, для яких завдяки цьому будь-яка монотонність уявляється жах­ливою, легко схиляються до думки, що й їхні ближні так само неспокійні, як вони, і цілком марно відчувають спів­чуття до робітника, який день у день виконує майже одну і ту ж роботу.

Якщо дивитися в корінь, то майже будь-яка робота є одноманітною. Кожна ділова людина змушена пунктуально здійснювати певне коло завдань; щоденна праця директора банку базується майже виключно на рутині; робота молодших чиновників і банківських службовців — найчистіша рутина. Для більшості людей встановлення певного кола завдань та одноманітна організація здебільшого роботи є навіть життєвою необхідністю, бо інакше вони не могли б заробити достатньо на своє іс­нування. Навпаки, немає жодної потреби прив’язувати творчо обдаровану людину до монотонної праці, адже попит на творчо обдарованих людей усюди напрочуд великий. Ніколи не буде нестачі в роботі для того, хто справ­ді щось уміє, але ми повинні все ж визнати, що прагнення до творчості найчастіше відсутнє. Навіть там, де воно є, часто бракує рішучості та наполегливості у вивченні. Одного бажання створити щось конкретне аж ніяк недостатньо.

Існує дуже багато гіпотез про те, якою має бути справжня природа людини, і занадто мало турбуються про те, якою вона є насправді. Так, наприклад, подейкують, що творча робота можлива лише в духовній царині. Ми балакаємо про творче обдарування в духовній сфері: у музиці, живопису й інших мистецтвах. Відтак намагаються обмежити творчі функції предметами, які можна повісити на стіну, прослухати в концертній залі або виставити щось напоказ — там, де пусті та перебірливі люди мають звичку збиратися і взаємно захоплюватися своєю «культурні­стю». Але той, хто справді прагне творчої активності, має наважитися вступити в ту ділянку, де панують вищі закони, ніж закони звуку, лінії та барви, — він має звернутися ту­ди, де панує закон особистості. Нам потрібні художники, які володіли б мистецтвом промислових взаємин. Нам потрібні майстри індустріального методу з точки зо­ру як виробника, так і виробів. Нам потрібні люди, здатні перетворити безформну масу в здорову, добре організовану цілісність у політичному, соціальному, промисловому й етичному аспектах. Ми занадто звузили творчий хист і зловживали ним для тривіальних цілей. Нам потрібні лю­ди, які можуть скласти план роботи для всього, у чому бачимо право, добро й об’єкт наших бажань. Добра воля і ретельно вироблений план роботи можуть утілитися в справу та призвести до чудових результатів. Цілком можливо поліпшити умови життя робітника не тим, аби давати йому менше роботи, а тим, щоб допомагати йому наростити її. Якщо світ вирішить зосередити свою увагу, інтерес та енергію на створення планів для справжніх цінностей і користі людства, то ці плани можуть перетворитися в бізнес. Вони виявляться солідними та надзвичайно корисними як у загальнолюдському, так і в фінансовому питаннях. Чого бракує нашому поколінню, то це глибокої віри, внутрішнього переконання в живій і реальній силі чесності, справедливості та людяності в промисловості. Якщо нам не вдасться прищепити ці чесноти індустрії, то було б краще, якби її зовсім не існувало. Більше того, дні промисловості будуть полічені, якщо ми не допоможемо цим ідеям стати справжньою силою. Але цього можна досягти, ми вже стоїмо на правильному шляху.

Якщо людина не в змозі без допомоги машини заробити свій хліб, то чи справедливо тоді забирати у неї машину лише тому, що її обслуговування монотонне? Чи ми маємо залишити її помирати з голоду? Чи не краще посприяти їй у досягненні пристойних умов життя? Чи може голод зробити людину щасливішою? Якщо ж машина, не будучи ще доведеною до межі своєї працездатності, поліпшує, незважаючи на це, добробут робітника, чи не значно зросте якість його життя, якщо він стане виробляти ще більше, отже, й отримувати в обмін великий обсяг винагороди?

Я не зміг і досі встановити, щоб одноманітна робота шкодила людині. Салонні експерти, щоправда, не раз ме­не запевняли, що одноманітна робота руйнує тіло та ду­шу, проте наші дослідження це заперечують. У нас був робітник, який день у день мав виконувати лише один-єдиний рух ногою. Він запевняв, що цей рух робить його однобічним, хоча й лікарське дослідження дало негативну відповідь, але він, звісно, отримав нову роботу, при якій була задіяна інша група м’язів. Кілька тижнів тому він попросив повернути його на стару роботу. Незважаючи на це, цілком природно припустити, що виконання одного і того ж руху впродовж восьми годин на день має справити потворний вплив на тіло, однак у жодному випадку ми не могли констатувати цього. Наші люди за­звичай переміщуються за їхнім бажанням; було б легкою спра­вою здійснити це всюди, якби тільки наші люди погодилися. Однак вони не люблять жодних змін, не запропонованих ними самими. Деякі з наших прийомів, без су­мніву, дуже монотонні — настільки одноманітні, що навряд чи можна повірити, щоб робітник бажав виконувати їх тривалий час. Одна з найпримітивніших функцій на нашій фабриці полягає в тому, що людина бере сталевим гачком прилад, бовтає ним у діжці з мастилом і кладе його в кошик поруч себе. Рух завжди однаковий. Він знаходить прилад завжди на тому ж місці, робить завжди те ж число збовтувань і кидає його знову на старе місце. Йому не потрібно для цього ні мускульної сили, ні інтелігентності. Він зайнятий лише тим, що тихенько водить руками в один бік і назад, бо ж сталевий гачок дуже легкий. Незважаючи на це, чоловік вісім довгих років залишається на тому ж місці. Він настільки добре вклав свої заоща­дження, що тепер має статок близько 40 тисяч доларів, і наполегливо опирається будь-якій спробі дати йому іншу роботу.

Навіть найретельніші дослідження жодного разу не виявили деформуючої або виснажливої дії на тіло або дух. Хто не любить одноманітної роботи, той не повинен залишатися при ній. У кожному відділенні робота залежно від її цінності та спритності, що вимагається для її ви­конання, розділяється на класи А, В і С, із яких кожен своєю чергою обіймає десять різних функцій. Робітники з бюро особового складу зараховуються спершу до класу С; навчившись чогось, — до класу В і таке інше до класу А, звідки вони можуть просунутися або в інструментальну майстерню або на