Шукшин Василь - Я прийшов дати вам волю, Шукшин Василь

А що більше?

— Ну, й засіємо! Хоч за діло...

— За яке діло? Не терплю дурнів!.. Товче одне: за діло, за діло... За яке це діло? За яке?

— Боярство приборкати...

— Тьху!..— Фрол підвівся, постояв—хотів, видно, щось іще сказати, та не стало сили терпіти дубуватого Івана — пішов розмашистим кроком.

Іван ще трохи посидів... Поглянув на переправу... І підвівся теж і пішов займатися звичними військовими справами. Тут він усе знав і розумів до тонкощів.

— А от скажи, Сьомко,— говорив Степан Сьоадкові-скомороху, дивлячись на рідну річку й на козаків, що обліпили її,— ти ж багато побував по монастирях різних...

Сьомко закивав головою — багато.

— Був я в Соловках,— вів далі Степан, немов з якимсь млявим подивом вслухаючись у себе: в голові ще не стихло скрипіння коліс, ще тепла курява в горлі відчувалася, а крізь усе це, крізь різноголосся й скрип, крізь куряву й піт кінський, крізь кров стрілецьку, крізь нудний гул пиятик, крізь усе пробилося в грудях, під серцем, живе джерельце — і жебонить, і лоскоче: не збагнеш, що ж хоче згадати душа, але щось дороге, рідне... Домівка, чи що, поряд, тому й віщує серце.— І там, у Соловках, бачив я одну ікону Божої Матері з дитям,— розказував Степан.— Перед цією іконою всі навколішки стають, і я став... Дивлюсь на неї, а вона — сміється. Справді! Не зовсім сміється, а усміхається, в очах така усмішка. Наче гірко їй, а от перемогла себе й думає: "Нічого". Така незрозуміла ікона! Найбільше мені припала до душі. Я довго стояв біля неї... дивлюсь і дивлюсь, і все охота дивитися. Сам теж думаю: "Нічого!" Як воно так? Хіба так можна? Не по-божому якось...

Сьомко подумав і знизав плечима непевно.

Степан глянув на нього... Та він і не сподівався на відповідь — він сам із собою розмовляв. І думка його то шугала в краї далекі, давні, то знову високо й трепетно завмирала, мов яструб у степовому небі,— все над тим самим місцем...

— Ні, Сьомко,— мовив він раптом іншим тоном, довірливо,— не її страхаюсь, гугнявої, не смерті... Боюся докору вашого: а що, як усім доведеться накласти головами?.. Га? — Степан знову подивився на каліку, в його невинні очі, і серце стислося від жалю. Він одвернувся. Помовчав і сказав стиха: — Не знаю... Не знаю,

Сьомко, не знаю. І порадитися ні з ким. І порадився б, та ні з ким, от біда. Потягнуть хто куди... Ні, краще вже не потикатися: розірвуть на клапті своїми порадами, сам себе не збереш потім. Нічого, Сьомко!.. Не бійся. Дасть бог, не пропадемо.

Тим часом Ларко з Мишком Ярославовим та ще з трьома козаками "проводили в степ" капітана Відероса. Німець, оглядаючись на конвой, помітно нервував і скнів у недоброму передчутті. Він розумів, що за ним їдуть неспроста, не міг тільки вгадати: що задумали козаки?

Од'їхали далеко...

Ларко звелів німцеві й стрільцям, що його супроводили, спішитися. Ті слухняно це зробили.

— Ви не так прийшли до отамана,— почав Ларко.— Чули, він вам сказав: "Я родом вищий за всіх високих князів". Чули? — Ларкові очі випромінювали веселість, наче він затівав з дітлахами пустотливу забаву.

— Чули.— Стрільці теж занепокоїлися, уловивши в осавулових очах недобре: веселість то веселість, але якась... прищулена.

— Та хто ж так підступається, як ви?—Ларко лишався на коні, а троє козаків і Мишко спішилися.

— А як треба? —запитали стрільці.

— Рачки. Треба, не доходячи двадцяти сажнів, стати рачки й лізти. Ану, спробуємо. Навчимося, вернемось до отамана й покажемо, як ми вміємо. А то з'явилися!.. Сором, та й годі. Давайте звикнемо спершу, потім уже...

Ну!

Стрільці з капітаном одійшли на двадцять сажнів, стали рачки й полізли до Ларка. Пролізли трохи, і капітан обурився. Він підвівся.

— Іхь..— показав на себе пальцем,— фіконує посоль. Ніколі, ні ф якій держафі посоль... Посоль — це пошесні шоловік...

— Мишко, посоли йому канчуком одне місце, щоб він знав, який буває посол,— сказав Ларко; веселість грала в його синіх очах.

— Я хотше поясніть прафіл, яка є кошна держафа! — вигукнув капітан.— Прафіл полягає...

— Поясни йому, Мишко.

— Може, йому краще витяжку зробити? — спитав здоровенний Мишко.— Га? — І пішов до капітана.

Стрільці з жахом глянули на капітана: витяжка — це коли витягують дітородний орган. Це — смерть. Або, коли не хочуть смерті,— принизливе, гірке каліцтво на все життя. Це, крім усього іншого, нелюдська мука.

Ларко подумав.

— Дітки є? — спитав німця.

Той не зрозумів.

— Дітки, питаю, дітки є? Маленькі німченята...

— Дивись,— показав Мишко, отак: а-а-а...— Показав, як бавлять дітей.— У тебе є дома?

— Ні,— зрозумів німець.— У мене єсть... нарешена.

Козаки, а за ними й стрільці засміялися.

— Гаразд,— сказав Ларко.— Нареченої шкода: жде його, дурня, а він з'явиться... з калаталом у кишені. В ляльки з ним тоді гратися? Приклади канчука, він і так порозумнішає. Без канчука, видно, не навчиш. Мишко, ану, як тебе грамоти вчили?

Мишко підійшов до капітана, але капітан сам став рачки і поліз до Ларка, котрий удавав із себе родовитого князя-отамана. За ним полізли стрільці, не дуже гребуючи таким навчанням. Підлізли...

— Ну? — спитав Ларко.— Як треба сказати?

Стрільці й капітан не знали, що треба сказати.

— Ще разок,— звелів Ларко.

— Підкажи ти нам, ради Христа,— заблагали стрільці.— А то ж ми так цілий день рачкуватимемо!

— Треба сказати: прости нам, грішним, батьку-ота-мане, ми з першого разу не догадалися, як до тебе під-ступитися. Ану, нічого, вже виходить!.. Говорити ще навчимося до ладу...

Стрільці й капітан завелися знову "на підступ". І так тричі вони підступалися до "отамана" і просили простити. Нарешті Ларко сказав:

— Ну ось: тепер добре. Тепер навчилися. Як ще доведеться коли-небудь говорити з отаманом, отак і робитимете. Паняйте.

— Фарфар! — тихенько вигукнув капітан, сідаючи на коня.— О, фарфар!..

— Що ти там? — почув Ларко.

— Я з кінь бесідофать...

...Того ж дня Ларко, Мишко та з ними ще п'ятеро козаків поїхали в Москву "з сокирою і плахою" — чолом бити царев і-батечку за провини козацькі. Так робили завжди після самовільних наскоків на турків чи персів, так вирішив зробити й Разін. Звичайно, тепер воєводи нанесуть туди всякої всячини, але хай у цій купі буде й козацький поклін, так міркував отаман.

15

За відомим козацьким звичаєм, Разін заснував на Дону, на острові, земляний городок — Кагальник. Острівець той був на три версти завдовжки, неширокий.

І стало на Дону два отамани: у Черкаську сидів Кор-ній Яковлев, у Кагальнику — Степан Тимофійович, батечко, скликач усіх, кого важке російське життя — у великій недоладності своїй — боляче придавило, а кого й просто обібрало, покарало й приневолило до втечі... Багатьох пригнав голод. Але хто здатний утекти, той здатний на риск, у тому завжди живе здатність до помсти, її можна виявити. Отаких, здатних на багато що, на розбій, на війну, всіх таких Разін приймав з любов'ю. І, звичайно, тут накопичувалася велика змова. Не завжди й слова потрібні, клятви, запевнення... Досить, що люди всі жалі свої, всі кривди знесли докупи, а вже тут вихід один: розмахнутися в той бік, де й учинилася несправедливість. Як кожен росіянин, сповна вільний духом, Разін цінував людей відчайдушних, теж досить вільних, щоб без жалю й докору все втратити в цьому житті, а вдвічі цінував, кому і втрачати нічого. І такі йшли до нього... І коли дорогою з Астрахані він мучився й гадав, то тут його роздуми скінчилися: він вирішив. Він заспокоївся і знав, що робити: треба цю силу згуртувати й вигострити. І потім спрямувати..

Зажив разінський городок. Копали землянки (неглибокі, на три-чотири колоди над землею, із спадистими схилами, обкладеними пластами дерну, з димарями й душниками у верхньому ряду), ставили засіки по краях острова, стіни (у край берега забивали ставма колоди щільно одна до одної, з невеликим нахилом назовні, зсередини стіну укріплювали ще одним рядом колод, покладених одна на одну і поскріплюваних із зовнішньою стіною залізними скобами, зсередини на зріст людини насипали земляний вал у сажень завширшки), у стінах вирубували бійниці, пічури для нижнього бою; сажнів за п'ятнадцять-двадцять один від одного, вздовж засіки зводили розкати (підвищення) і на них укріплювали гармати. Там і тут на острові палали горни похідних кузень: кували скоби, багри, остроги, списи. Тульські, московські та з інших міст майстри правили на точилах шаблі, ножі, списи, вирубували зубилами кам'яні ядра для гармат, шліфували їх крупнозернистим піском.

Отаман, як і обіцяв, не відпустив козаків, а кого й відпускав перевідатися додому, то за міцною порукою. Та й не рвалися особливо... Сімейні бігали легкома провідати своїх, відвезти гостинців і зразу поверталися — тут веселіше й привільніше.

До острова раз у раз причалювали великі човни — верхніх по Дону, воронезьких, тамбовських та інших російських міст торгових людей: ішла торгівля. Втикалися в острівець і невеликі човни, і виходили з них люди, зовсім не схожі ні на селян, ні на торгових людей. Деякі кричали з берега — просили переправити. Ці — при оружжі: донці й січовики. Відшукався ватажок, знайшлися й охотники. Або вже так: охотників було багато, знайшовся й ватажок.

Землянка в Разіна вища й просторіша за інші...

Усередині стіни обвішані перськими килимами, на долівці теж килими. По стінах — оружжя: шаблі, пістолі, ножі. Великий стіл, лави уздовж стін, широке ліжко, піч. Світло падає зверху через віддушини й у вузенькі віконця із вставленими у них слюдяними решітками.

У господаря гості. У господаря бенкет.

Степан — на покуті. З боків ті самі — Стир, дід Любим, Іван Чорноярець, Федір Сукнін, Сьомко, сотники, Іван Пін. За господиню Мотря Говоруха, Степанова тітка по матері, його хрещена мати. Вона, тільки-но почула, що повернулися козаки, першою приїхала в Ка-гальник із Черкаська. Дуже любила Степана.

На столі смажене м'ясо, гарячі коржі, спечені на жару, солонина, риба... Багато горілки.

Господар і гості трохи вже захмеліли. Гомін стоїть у землянці.

— Браття! Козаки!..— надривався Іван Чорноярець.— Дай випити за жаданий бій! Дай одвести душу!..

Трохи притихли: що там у нього з душею таке?..

— За наймиліший!..— Іван дав собі волю — випрягся швидше за інших. Його розуміли: у поході тримав себе козак у петлі, зайвого ковтка горілки не випив.