Щербаненко Джорджо - Шість днів на роздуми, Щербаненко Джорджо

Ви знаєте, що я на вас чекаю?

Джеллін удав подив.

— Справді?

— Легко можна було здогадатися, що, оскільки Вейтон наклав на себе руки, поліція знайде масу подробиць, що вимагають пояснення, і зголоситься до мене.— Він розсміявся.— Так, ніби я, замкнутий у цьому холодильнику, мав завдання освітлювати дорогу співробітникам поліції.

— Ви маєте рацію,— визнав Джеллін.— У справі цього самогубства ще багато неясності. Я майже певен, що ви можете нам чимало допомогти. Я хотів би, наприклад, знати, чому ви наважилися позичити двісті тисяч доларів Вейтонові. Адже ви його навіть не знали. А крім того, на підставі того, що ви могли знати про нього, ви повинні були скорше в цій позичці відмси вити. Господи Боже, ви знаєте, я керуюся в моєму розумуванні логікою, але правда може виглядати зовсім інакше.

— Ви стаєте чудовим детективом,— сказав з посмішкою Френзен.— Але мене вам не провести. Ви вже допитували про цю обставину Макх'ю, а тепер прийшли до мене дістати підтверджена ня того, що він вам сказав. Через те скажу вам усе. Це ще один жартик моєї розкішної екс-дружини, я маю на увазі Гертруду. Що ви на це скажете?

Обличчя Джелліна залишалося непроникним, він нічим не зрадив того, що імення Гертруди Веймар випливло у зв'язку з позичкою вперше.

— Вам буде цікаво дізнатися, що моя колишня дружина і Макх'ю дуже симпатизують одне одному. Я знаю Макх'ю не один рік, і коли одного дня він запропонував мені оборудку з Вейтоном і дав гарантії, я згодився позичити гроші. Сам я не дав би Вейтонові ані цента, але оскільки Макх'ю наполягав, я пристав. Я мав його гарантії, отож... Тільки потім я дізнався, що Гертруда забила памороки цьому бовдурові, і, боячись утрати її, він повірив, що робить добрий зиск, позичаючи гроші Вейтонові. Якби не моя колишня жіночка, Вейтон ніколи б не дістав навіть щербатої копійки. Як бачите, я розповідаю вам ту саму історію, що й Макх'ю. Якась різниця є?

— Ні.— Джеллін починав розбиратися в заплутаній справі позички. По хвилі запитав: — Тільки чому Гертруді Веймар було так важливо, щоб Вейтон дістав позичку? У чому полягав її інтерес?

— А ви запитайте про це її,— сказав Френзен, закурюючи.— Мене це не обходить.

— Ви ж, мабуть, у курсі.

— Можливо. Але говорити вам цього не повинен,— сухо відрізав Френзен.— Не хочу, щоб склалося враження, ніби я прагну [114] зашкодити моїй колишній дружині. Хай вона виплутується сама. Я не хочу нічого мати з нею спільного.

Джеллін переждав хвилину і сказав ніби сам до себе:

— Ревність. Звичайнісінька людська ревність. Коли Макх'ю переконався, що той, кому він позичив сто тисяч доларів, зраджує його з Гертрудою, він убив його.

— Але ж Вейтон вчинив самогубство! — вигукнув Френзен.

— Убивають різним способом,— заперечив задумано Джеллін.— Можна, наприклад, схилити когось до самогубства.

Френзен сидів, як на голках.

— Ваші домисли мене зовсім не цікавлять. Я в поліції не служу. Те, що я мав вам сказати, я вже сказав!

— Будь ласка,— наполягав Джеллін,— ви знаєте куди більше. І ваш обов'язок допомогти поліції.

Френзен трохи заспокоївся, закутався щільніше в плащ і сказав:

— Понад те, що я вже сказав, я знаю небагато. Але щоб уже якось розійтися з вами... Так ось, я знаю свою дружину як облуплену. Тільки-но вона почала працювати за секретарку у Вейтонів, то вирішила уполювати другого багатого чоловіка. Брати Чезлі становили собою чудову ціль, і гра була легка. Але Вейтон, добрий знавець жінок, здогадався, куди вітер віє, і спробував стати їй на перешкоді. Як особа в домі Вейтонів чужа, Гертруда боялася навіть найменшої перечепки на своєму шляху і вирішила втертися в довіру Вейтона, влаштувавши йому позичку на створення нової трупи. Завдяки Макх'ю, якого вона окрутила круг пальця, їй вдалося цю оборудку провернути. Ось тоді Вейтон дав їй повну волю щодо шуряків. Якщо їй охота,, вона може навіть вийти заміж за одного з них! Напевне я цього не знаю, все це тільки домисли. Проте можу вам поклястися, що. Гертруда саме так могла вчинити, я її добре знаю.

Артур Джеллін теж підозрював, що саме так виглядала або повинна була виглядати правда. Гертруда Веймар зуміла зачарувати всіх чоловіків за винятком таких, як Вейтон, людину надто практичну, або людину непрактичну, як Джіллін. Не попавши під її чари, Джеллін від самого початку оцінив її об'єктивно і не створював собі жодних ілюзій. Те, що/ зараз сказав Френзен, потворним йому не здавалося. Він радше був схильний повірити, що це правда. Він попрощався з Френзеном і збирався вже йти, коли останній затримав його на порозі.

— Виявіть твердість з моєю колишньою дружиною, інакше вам не витягти з неї ні слова. [115]

Розділ дванадцятий

Джеллін виявляє твердість

"Виявіть твердість" — ця фраза переслідувала Джелліна по дорозі додому. "Виявіть твердість". Спершу треба виспатися, а і йотім побачимо.

Вранці Джеллін устав у доброму настрої і з посвітлілою головою, ніби замість спати він думав цілу ніч. Пішов на службу, але працювати не сів, а викликав сержанта Метчї.

— Іди до дому Вейтона і приведи сюди пані Гертруду Веймар. Будь з нею ввічливий, але пам'ятай, що за чверть години ви мусите тут бути обоє.

Метчі пішов і через двадцять хвилин звитяжно ввів до кабінету Джелліна Гертруду Веймар. Вона ввійшла з крижаною і невдоволеною міною. Холодно ледь кивнула Джелліну головою.

— Метчі, залиш нас самих!-звелів Джеллін, потім, звертаючись до Гертруди, додав: — Я розумію, що поліція завдала вам багато клопотів, але боюся, що я буду вимушений додати вам їх ще більше.

Несподівані слова Артура справили враження на панну Веймар.

— Що ви маєте на увазі? — спитала вона.— Я нічого не розумію.

— Зараз я вам усе поясню. Капітан Сандер тримав вас у попередньому арешті, але ви не сказали йому того, що ви знаєте. Тепер Вейтон убитий, а ми припустилися промаху, що були надто лагідні з вами. Мені шкода, що доводиться вдаватися до не зовсім джентльменських методів, але мене до цього змушує ситуація.

— Нічого не розумію й надалі,— холодно зауважила панна Веймар.

— Ну, гаразд. Розкажіть мені всю правду про позичку, яку зробили Вейтонові Макх'ю і Френзен, ваш колишній чоловік.

— Сказати про це мені нічого. Я знаю, що така позичка мала місце і що пан Вейтон повернув тільки частину позичених грошей, оце і все. Легко тепер цвірінькати горобцям потому, як це порозписували газети.

Джеллін недовірливо помотав головою.

— Я вимагаю, щоб ви сказали правду,— повторив він.— І маю причини, щоб цього домагатися.

Гертруда Веймар посміхнулася іронічно. [116]

— Я ваших погроз, пане Джеллін, не боюся, бо не бачу, чим ви можете мені зашкодити. Ви хочете сказати Френсісу, що я була дружиною Френзена? Про це я вже сказала сама. Через місяць ми з ним візьмемо шлюб.

Терплячість Джеллін втрачав рідко. З дружиною це в нього іноді траплялося, але щоб з чужими, та ще на службі — ніколи. Проте, почувши відповідь Гертруди, Артур зірвався.

— Годі! — гукнув він.— Перейдімо до суті. Це ви, завдяки своїй дружбі з Макх'ю, влаштували Вейтонові позичку. Я думаю, що у зв'язку з цією дружбою Френсіс Чезлі може сказати кілька теплих слів. Ви влаштували цю позичку, щоб заслужити вдячність Вейтона, який дозволив вам спокусити Френсіса Чезлі. Так, саме спокусити. Ваш колишній чоловік і Макх'ю вже призналися, і в мене достатня кількість доказів для підпертя своїх слів. Тепер ваша черга. Раджу говорити, інакше мені доведеться не тільки посадити вас під арешт, але й пояснити Френсісові Чезлі, яка була ваша роль у всій цій історії. Гадаю, що це не прискорить вашого шлюбу.

Джеллін виявив твердість, але Гертруда Веймар залишалася незворушна. Вона не виказала ні найменшого замішання.

— Очевидно, треба визнати, що я програла,— сказала вона нарешті приязно. Потім посміхнулася й закурила.— Те, що сказали вам мій колишній чоловік і цей торговець пивом, цілком відповідає правді. їхні зізнання Я підтверджую. Але є дещо, чого ви не знаєте, але воно дуже цікаве.— Вона замовкла, щоб зробити затяжку.— Десь із місяць тому Вейтон знов попросив мене влаштувати позичку. Знаючи, як (кінчилася історія з його трупою, знаючи, куди пішли позичені кроші — він купив будиночок, щоб приймати своїх подружок,— я відмовилася. Звичайно, він одразу пригрозив мені, що скаже псе Френсісу і вижене мене з дому. Тоді я призналася йому, що навіть якби хотіла, не могла роздобути тих грошей. Першого разу це мені вдалося чудом. Я скористалася тим, що Макх'ю закохався в мене, але зараз я не знаю, до кого я могла б звернутися. Одначе, щоб уникнути скандалу, яким він загрожував мені, я сказала, що подивлюся. Ясна річ, я навіть не пробувала, коли через тиждень він спитав мене, чи я щось зробила я попросила його почекати ще трошки. Коротко кажучи, я тримала його ні в сих ні в тих, щоб він тільки не виступив одверто проти мене. Зрештою він викрив мою гру. Проте зреагував він не так, як я сподівалася. Замість розгніватися і зчинити скандал, він почав плакати. Ми сиділи в барі, де призначили побачення, і він не зумів опанувати собою навіть у присутності офіціанта, який пильно стежив за нами. Вейтон казав, що він зруйнований морально і матеріально, що він цілком на ласці дружини, навіть якщо йдеться про дрібні видатки, вона про це добре знала, і що я його остання дошка рятунку. [117]

Якщо протягом трьох днів він не буде певен, що я роздобуду для нього позичку, він заподіє собі смерть, але перед тим вчинить ще якесь шаленство. Якщо ж я гроші для нього знайду, все піде гладесенько-рівнесенько, він створить трупу, поверне собі славу і так далі і тому подібне. А чому ви не запросите стенотипістку? Я ж знаю, що вона сидить за цією ширмою і мусить писати, наставляючи вуха. Тут їй буде легше стенографувати те, що я говорю.

Джеллін посміхнувся приязно.

— Панно Марто, ідіть сюди і стенографуйте,— гукнув він. З-за ширми вийшла вже старша жінка і сіла до столу біля Гертруди і Джелліна.

— Отож-бо, дорогий пане Джеллін,— вела далі Гертруда Веймар,— що мені було робити? Я вдала, що дуже вражена, хоча в душі не вірила, щоб Вейтон міг пустити собі кулю в скроню. Я пообіцяла йому зробити все, що моя змога. Але якби навіть хотіла, не могла нічого зробити. Навіть не пробувала. Через два дні ввечері ми зустрілися в холі.