Герберт Уеллс - Машина часу, Герберт Уеллс

та приладів. Усе було таким, яким я його залишив. Знесилений вкрай, зліз я з сідельця й сів на стілець. Кілька хвилин мене трусило немов у пропасниці. Згодом я заспокоївся. Я ж знову у своїй лабораторії, і все тут таке, яким і було. Мені навіть здалося, що все пережите я бачив уві сні. Але ж ні! Дещо змінилося. Машина вирушила в путь з південно-східного кутка лабораторії. Тепер же вона стояла в північно-західній частині приміщення, коло стіни, де ви її бачили. Це і є відстань між галявиною, на яку прибула Машина, і п’єдесталом Білого Сфінкса, куди морлоки затягли її.

Якийсь час мій мозок наче відмовився працювати. Нарешті я підвівся і, шкутильгаючи,- бо п’ята ще й досі боліла,- пройшов коридором сюди. Я був увесь забруднений. На столі біля дверей лежав сьогоднішній номер «Пел-Мел газет». Годинник показував близько восьмої. Я чув ваші голоси й брязкіт посуду. Я вагався, чи входити,- я ж почував себе таким виснаженим і знесиленим. Але запах доброї їжі переміг мої вагання, і я відчинив двері в їдальню. Решту ви знаєте. Я помився, пообідав і оце розповідаю вам свої пригоди.

 

XVI. Що було після розповіді

 

 

- Я знаю,- сказав він, помовчавши,- все це здається вам абсолютно неймовірним. А для мене неймовірне лише одне: що сьогодні ввечері я сиджу тут, у цій затишній, знайомій кімнаті, дивлюся на ваші дружні обличчя й розповідаю вам про свої дивні пригоди.

Він глянув на Лікаря:

- Я переконаний, що ви не вірите мені. Вважаєте мої слова або за брехню, або за пророкування. Вам здається, що я заснув і марив у своїй лабораторії. Може, й справді я так багато думав про долю людства, що нарешті вигадав цю історію? Але запевняю вас, що не брешу, аби збільшити інтерес до своєї фантазії. Нехай мої слова лише вигадка, але як ви до неї ставитесь?

Мандрівник витяг з рота люльку і, за своїм звичаєм, нервово постукав нею об ґрати каміна. На хвилину запала мовчанка, а тоді ми стали совати стільці та човгати ногами по килиму. Я відвів очі від Мандрівника в Часі й глянув на його слухачів: усі сиділи в тіні, а обличчя їхні були в якихось кольорових плямах. Лікар, здавалося, уважно розглядав господаря. Редактор утупив очі в кінчик своєї - шостої вже - сигари. Журналіст крутив у руках годинник. Решта, пригадую, сиділа нерухомо.

Редактор підвівся зі стільця й зітхнув.

- Шкода, що ви не пишете романів,- сказав він, поклавши руку Мандрівникові на плече.

- Ви не вірите мені?

- Ну…

- Гадаю, що не вірите.

Мандрівник обернувся до нас.

- Де сірники? - Черкнувши сірником, він запалив люльку і, попихкуючи нею, мовив: - Правду кажучи, я й сам якось не можу повірити… А проте…

Очі його з німим запитанням спинилися на двох побляклих білих квітках, що лежали на столику. Потім він повернув руку, якою тримав люльку, і обдивився ледь загоєні шрами на пальцях.

Лікар підійшов до лампи і пильно глянув на квіти.

- Які дивні у них маточки,- зауважив він.

Психолог нахилився вперед і простягнув руку за квіткою.

- Нехай мене повісять, коли тепер уже не перша година! - скрикнув Журналіст.- Як же оце ми дістанемось додому?

- На вокзалі багато візників,- заспокоїв його Психолог.

- Цікава штука,- промовив Лікар,- я не можу визначити, до якого виду належать ці квіти. Можна взяти їх з собою?

Мандрівник у Часі спершу завагався, а тоді рішуче сказав:

- Звичайно, ні.

- Де ви дістали їх? Тільки скажіть правду,- не вгамовувався Лікар.

Мандрівник приклав руку до чола, ніби хотів затримати думку, яка могла зникнути:

- Їх поклала мені в кишеню Віна, коли я подорожував у Часі.- Він озирнувся по кімнаті.- Все пливе перед очима. Ця кімната, і ви, і ця буденна атмосфера не вміщуються в моєму мозку. Чи й справді я зробив Машину Часу, чи то була тільки її модель? А може, це взагалі сон. Кажуть, що життя - це сон, часом дуже короткий, але сон, та інший такий вже не присниться. І звідки воно береться? Я мушу подивитись на Машину… чи існує вона!

Мандрівник швидко схопив лампу й подався коридором. Ми рушили слідом за ним. У лабораторії при мерехтливому світлі лампи ми виразно побачили Машину, присадкувату, незграбну, перекошену; вона стояла, вилискуючи бронзою, чорним деревом, слоновою кісткою та кварцом. Річ була абсолютно реальна - я навіть торкнувся її, щоб пересвідчитися. На слоновій кістці видно було брунатні плями та смуги, а на нижніх частинах висіли трава та мох. Один з брусів було зігнуто.

Мандрівник поставив лампу на лаву й помацав зіпсований брус.

- Отже, так і є,- сказав він.- Все, що я розповів вам, це правда. Шкодую, що примусив вас іти до такої холодної кімнати.

Він узяв лампу, і ми мовчки повернулися назад.

Потім він провів нас до передпокою й допоміг Редакторові одягти пальто. Лікар подивився йому в обличчя і, трохи повагавшись, зауважив, що він має втомлений вигляд. Мандрівник у Часі голосно засміявся. Пригадую, як він стояв в отворі дверей і казав: «На добраніч!»

Я їхав в одному кебі з Редактором. Він вважав, що все оповідання - «талановита брехня». Що ж до мене, то я не мав про це власної думки. Історія ця була така фантастична й неймовірна, а сама розповідь - така правдива й серйозна. Я не спав майже всю ніч і вирішив наступного ранку знову відвідати Мандрівника. Мені сказали, що він у лабораторії. Я був добре обізнаний з будинком і попрямував туди. В лабораторії, проте, господаря не було. Якусь хвилину я дивився на Машину й доторкнувся рукою до важелів. Зараз же вся маса її захиталась, наче лист під подувом вітру. Це здивувало мене. Я згадав чомусь часи дитинства, коли мені забороняли торкатись деяких речей, і повернувся до вітальні, де зустрів нарешті Мандрівника. Він збирався виходити з дому. В одній руці у нього був фотоапарат, у другій - дорожня сумка. Побачивши мене, він усміхнувся і підставив для ручкання лікоть.

- Така мені морока з цією справою,- промовив він.

- Отже,