Герберт Уеллс - Машина часу, Герберт Уеллс

дивився я на це страховисько, аж раптом відчув, як щось лоскоче мою щоку. Здавалося, це була муха. Я спробував змахнути її, але вона зараз же повернулася і ніби сіла мені на вухо. Відганяючи її, я вхопив пальцями якусь нитку, що миттю висмикнулась із моєї руки. Охоплений жахом, я озирнувся назад і побачив, що то був вус ще одного велетенського краба. Потвора стояла у мене за спиною, її люті очі вилазили з орбіт, пащека жадала їжі, а здоровенні незграбні клешні, вкриті слизом водоростей, ось-ось ухоплять мене. Я поклав руку на важіль, і між мною та нападником пролягла відстань цілого місяця. Але я був усе ще на цьому березі, і тільки-но спинив Машину, як ті чудовиська з’явилися знову. Десятки їх повзали круг мене в цій сутіні поміж темно-зеленою рослинністю.

Не можу переказати вам, яким огидним занепадом віяло від цього світу. Червоне небо на сході; чорний морок - на півночі; солоне мертве море; кам’янистий берег, що аж кишів цими страхітливими повільними плазунами; одноманітний, отруйно-зелений килим лишайника і розріджене повітря, що забиває дух,- все це справляло на мене найжахливіше враження. Я пересунувся ще на сто років уперед - та ж сама картина. Червоне сонце, трохи більше й трохи похмуріше; мертве море; холодне повітря, безліч ракоподібних, що повзали серед зелених лишайників і червоних скель. Тільки на заході я побачив щось нове - бліду криву смужку, яка скидалася на молодик.

Так подорожував я, пролітаючи тисячоліття простору, усе далі й далі, захоплений бажанням глянути на майбутнє Землі. Час від часу я спинявся, мов зачарований, дивився на призахідне сонце, що дедалі більшало та темнішало, і на нашу Землю, життя на якій поволі завмирало. Нарешті, більше як через тридцять мільйонів років, величезне червоногаряче громаддя сонця затулило собою майже десяту частину всього тьмяного неба. Я ще раз спинився, бо крабів уже не було, а червонястий берег, коли не зважати на блідо-брунатні мохи та лишайники, перетворився на пустелю, подекуди вкриту білими плямами снігу. Гострий холод пронизав мене. Зверху падали негусті пластівці снігу. На північному сході під зоряним склепінням понурого неба блищав сніг, а віддалік вимальовувалось хвилясте пасмо рожево-білих пагорбів. Море коло берега взялося кригою, по воді пливли айсберги. Проте більша частина солоного океану, що кривавим світлом вилискував у променях вічного заходу, була ще вільна від льоду.

Я роздивлявся навкруги, шукаючи хоча б якихось ознак живих істот. Та дивний непевний страх не дозволяв мені злізти з сідла. Ніщо не рухалося - ні на землі, ні на морі, ні на небі. Лише зелені водорості на скелях свідчили, що життя ще не зовсім завмерло. Море відступило від колишніх своїх берегів, відкривши піщане дно, і мені видалося, що на мілині ворушиться щось чорне. Та коли я придивився пильніше, воно ніби застигло непорушно, і я вирішив, що помилився і що то чорніє звичайний собі камінь. Зорі на небі сяяли якось дуже яскраво і ніби зовсім не мерехтіли.

Раптом округлий край сонця на заході почав міняти свою форму. В його згині з’явилася немов якась западина, що дедалі збільшувалася. Хвилину я з жахом дивився на цю чорноту, але невдовзі зрозумів, що то починається затемнення сонця. Певно, перед сонячним диском проходили або Місяць, або Меркурій. Спочатку я, природно, подумав про Місяць, але згодом, поміркувавши, дійшов висновку, що це мусить бути якась більша планета.

Незабаром стало зовсім темно. Зі сходу подув поривами холодний вітер, густого снігу в повітрі побільшало. З моря до мене долинув шум і плюскіт хвиль. Та коли не зважати на ці мертві звуки, у світі панувала тиша. Тиша? Важко уявити собі, яка то була німотність! Голоси людини, мекання овець, крики птахів, дзижчання комах - усі ті звуки, що на кожному кроці супроводять наше життя,- всього цього вже не існувало. А морок густішав, сніг падав, пластівці безперервно танцювали перед моїми очима, повітря щодалі холоднішало. Нарешті одна за одною зникли під білим покровом вершини пагорбів. Вітер перетворювався на ураган. Чорна тінь немов насувалася на мене. За мить на небі залишилися самі тільки бліді зірки. Увесь світ був оповитий непроникною темрявою. Небо стало цілковито чорним.

Мене охопив жах перед цим безмежним мороком. Мороз проймав до кісток. Не було чим дихати. Я тремтів. Мене нудило. Нарешті на небі спалахнула червона дуга і з’явилася окрайка сонця. Аби хоч трохи прийти до пам’яті, я зліз з Машини. Голова у мене йшла обертом, і я відчував, що не маю сил починати подорож у наш Час. Коли я отак майже непритомний стояв і зводив дух, на мілині, побіч червонястої води океану, заворушилося - тепер у цьому не було вже ніякого сумніву - щось чорне, округле, з футбольний м’яч завбільшки, з щупальцями, які тяглися за ним, чорне на тлі криваво-червоної води; воно посувалося до мене якимись чудними стрибками. Я мало не зомлів, і тільки страхітлива думка, що я можу назавжди залишитись тут, у цій далекій, жахливій темряві, допомогла мені вилізти на сідло.

 

XV. Повернення Мандрівника в Часі

 

 

Отже, я повернув назад. Довгий час моя Машина несла мене непритомного. Поновилося мерехтливе чергування дня й ночі. Сонце знову стало золотаве, а небо - блакитне. Дихати було дедалі легше. Перед моїми очима пропливали мінливі риси землі. Стрілки на циферблаті крутилися назад. Я знову побачив невиразні силуети будівель часів занепаду людства. Далі вони зникли, і на зміну їм прийшли інші. Коли стрілка на мільйони днів показала нуль, я сповільнив швидкість. Тепер можна вже було розпізнати звичну архітектуру наших будинків. Стрілка, що відмічала тисячі днів, повернулася до часу відправлення. Дні і ночі мигтіли все повільніше. Круг мене постали старі стіни моєї лабораторії. Я обережно гальмував.

І тут мою увагу привернуло дивне явище.

Здається, я казав уже вам, що на початку моєї подорожі, саме перед тим, як Машина стала набирати швидкість, через кімнату промайнула, наче ракета, місіс Вочет. Повертаючись, я знову побачив це. Тільки що тепер усе відбулося в зворотному напрямку. Відчинилися двері в сад, задкуючи, з’явилася місіс Вочет, перетяла лабораторію й зникла в дверях, через які раніше ввійшла в кімнату. Незадовго перед цим мені здалося, що на мить я побачив Гіллера, але він промигнув як спалах.

Тепер я спинив Машину зовсім і опинився у своїй лабораторії, серед своїх інструментів