Микола Олександрович Дашкієв - Зуби дракона, Микола Олександрович Дашкієв

— Куди ж ви, пане Андрію?

— Я прийшов сказати, що… мабуть, не зможу зараз вивчати “хінді”. Часу в нас обмаль, незабаром я поїду.

— То посидьте хоч кілька хвилин. Мені буде нудно… — Майя спалахнула і додала вже сухіше: — Вихований мужчина не відмовляє дамі, якщо вона його просить.

— Я не вмію втішити тих, що нудьгують. Прощайте, рані.

— Як хочете, — відповіла вона холодно.

Він пішов до дверей, але зупинився. Невдоволено й боляче стислося серце. Йому хотілося покарати Майю за те, що вона, не будучи винною в тому, належить до іншого кола людей, але вийшло все по-дурному:

— Самум, до мене!

Собака звівся і позирнув на хазяйку. Та сиділа в куточку канапи нерухома і бліда.

— До мене!

Ледве почувся голос Андрія, Майя — невідомо чому — раптом гарячково загадала: “Якщо Самум піде до нього, то… то…” Вона не додумала до кінця, що ж саме повинно трапитись, але хотіла, щоб це було щось дуже радісне і хороше.

Самум підбіг на кілька кроків до Андрія і зупинився. Він позирав на Майю, чекаючи її наказу. А вона мовчала, — навмисне мовчала, — тільки в очах у неї було щось таке, що стримало собаку. Він ліг посеред кімнати.

— Йди, Самум! — тихо наказала Майя. — Йди! Це — свій.

Андрій підвів голову. На мить його очі зустрілися з очима дівчини. Вони були сухі й далекі, дивилися кудись повз нього.

— Який ви нерозсудливий, пане Андрію! — прошепотіла Майя. — Іди, Самум!

Андрій вийшов разом з собакою. Через кілька хвилин Самум повернувся.

Старий Джоші позбувся своєї високошановної посади сільського чоукидара. Для того, хто не має землі та інших засобів існування, це було рівнозначно приреченню до голодної смерті. Та недарма ж Джоші вважався у своєму селищі за людину, якій щастить завжди і всюди. Він знайшов притулок в маєтку раджі Сатіапала і був призначений за особистого служника російському лікареві.

Джоші був незадоволений: хіба це робота?! Хіба він заслуговує на м’яку постіль і смачну їжу за те, що не робить анічогісінько?! Сагіб не дозволяє навіть прибрати постіль чи почистити черевики, і єдиний обов’язок Джоші — відповідати на запитання.

Щовечора російський лікар кликав до себе старого, садовив поруч, як рівного, і починав розпитувати проте, що давно відомо всім, та й не варте уваги.

Сагібові хотілося знати, що таке касти та чи справді слони бояться мишей; він запитував про назви пір року і про те, скільки чатаків рису потрібно людині на добу; цікавився звичаями та релігійними обрядами індусів.

Джоші намагався чесно відробити свій хліб і вдавався до найдетальніших пояснень:

— Вода — це вода. Земля — це земля. Касти, як їх називає сагіб, а вірніше “джаті” — це “джаті”. Вони одвічні й незмінні. Як вода, всмоктана рослинами, перетворюється разом з ними на землю, так і людина після своєї смерті відроджується в якійсь іншій касті. Якщо людина ретельно виконувала “дхарму” — правила життя і поведінки кожного індуса, — її душа знайде втілення у вищому суспільному стані. Він, Джоші, певне, був колись твариною, потім його дух переселився в когось з найнижчої касти недоторканих, а тоді поступово перебрався аж до найвищої касти, брахманів…

— Ну, а далі що? — запитував російський сагіб. Джоші ніколи не задумувався над цим питанням.

З нього було досить того, що він належить до найвищої касти зараз.

— А що краще, — запитував сагіб, — чи належати до нижчої касти “вайшя”, купців, і бути матеріально забезпеченим, чи пишатися званням брахмана і голодувати?

Старий Джоші розгублено кліпав очима. Він мимрив, що брахмани стоять вище за всіх людей і здатні навіть повелівати богами, а страждання людей — примарні, уявні і породжуються незнанням того, що насправді існує тільки великий Брахма.

— А що краще, — невгавав росіянин, — бути багатим брахманом чи бідним?

В глибині душі Джоші вважав, що заможному таки краще. Але ж основним в догматі про “дхарму” є наказ задовольнятися своїм станом, бо за життя поліпшити його неможливо. І Джоші відповідав збентежено:

— Я не знаю, сагібе. Я знаю, що існують “джаті” і їх кілька тисяч. У перукаря, наприклад, і дід, і прадід, і внуки, і правнуки були й будуть перукарями. Ніхто не має права змінити свій фах. А якщо людину за велику провину виключать з “джаті”, людина загине. Вона перетвориться на “омідвара”, “людину надії”, яка позбулась усіх засобів існування і підтримки інших людей…

— Отже, — задумливо сказав росіянин, — я мусив би стати тільки залізничним майстром. А став лікарем… Чи розумієте ви, Джоші, кому вигідна кастова системі і чому вона розкладається перед вашими очима?

Ні, Джоші не розумів, йому було тільки дивним, що в Росії син найостаннішого жебрака міг стати ким завгодно, навіть міністром. Але ж то — Росія, далека, й незрозуміла країна, в якій творяться чудеса. В ній добре було б народитися, але… але…

Сагіб зітхав і, здавалося, дивився на старого Джоші з жалісливим співчуттям.

Старий хотів би уникнути цих розмов, які будили в ньому неясні бажання, примушували замислюватися над питаннями, які ще зовсім недавно були цілком зрозумілими. Однак він полюбив російського лікаря, і насамперед тому, що сагіб перший з усієх європейців поставився до нього як до справжньої людини. Навіть щира й м’якосердна рані Марія ніколи не дозволяла собі розмовляти так довго з старим індійцем. Кожне доручення доцента Лаптєва Джоші намагався виконати якнайшвидше і якнайкраще.

Якось вранці сагіб наказав йому однести листа до Навабганджа і принести звідти пляшку дуже цінних ліків. Про це не повинен знати ніхто, крім раджі Сатіапала.

Вони стояли на ґанку палацу, проти вікон невеликого будиночка для хворих. Беручи конверт, Джоші, помітив, що з куща на них позирає той рудий чолов’яга, якого можна було