Степан Ріпецький - Українське Січове Стрілецтво (визвольна ідея і збройний чин), Степан Ріпецький

важливий, момент треба підкреслити в цім історичнім зриві нашого народу. Це була та стихійна єдність усього свідомого й організованого українства, усіх політичних партій і організацій, без огляду на їх програми, світоглядові і релігійні різниці та державну приналежність. Протягом одного тільки дня, після короткої наради зорганізовано в тому переломовому для українського народу моменті, єдиний керуючий український політичний центр, єдину національну репрезентацію. Не було ніяких групових амбіцій, ані боротьби за першенство. Усі стали рівні перед небезпекою заглади нації. Прийнято засаду паритету. Взаємна терпимість, льояльність та глибоке патріотичне зрозуміння спільного національного ідеалу – були тою силою, що об'єднала всіх. Усі знали, що нарід, котрий хоче жити та перемогти у тій тяжкій хвилі, мусить мати одну думку й волю.

Особа голови та двох заступників голови Головної Української Ради, досвідченого народовецького провідника та авторитетного національно-демократичного політика, – д-ра Костя Левицького; далі – сеньйора радикального руху та вірного друга М.Драгоманова, – Михайла Павлика, і вкінці – особа соціялістичного робітничого лідера та завзятого ворога московського царату, – Миколи Ганкевича, – були символом-синтезою модерної української думки та маніфестацією єдности нації. Така єдність думки створилась і в Союзі Визволення України, що об'єднав усі політичні напрямки українців з Росії та дуже близько співпрацював із Головною Українською Радою аж до часу повного злиття і утворення єдиного політичного представництва всіх українських земель, у місяці травні 1915 року.

Могутній клич єдности пролунав по українській землі. Увесь об'єднаний народ станув під бойовим мазепинським прапором для боротьби з Москвою. Була це незабутня, радісна хвилина у тій грізній добі.

Похід російського царату на ліквідацію «мазепинського гнізда»

А по другім боці воєнного фронту, у царській Росії за наказом самодержця-імператора змобілізовані маси вояцтва наступали цілими дивізіями, корпусами й арміями на захід. Між ними були ті найкращі гвардійські, козацькі, кавалерійські полки із уродженців українських земель, що на наказ царя-гнобителя йшли проливати кров не за Україну, а за її ката. Йшли поневолі здійснювати імперіялістичні мрії Росії – завоювання нових земель для ненаситних царів, а зокрема на загарбання мазепинського гнізда – Галичини. Без усякої надії, без мети, без проводу, станули маси українського народу в Росії, безрадні та обдурені – перед невідомим майбутнім, без свойого слова, без власного імени. Добре заходилась Росія, щоб убити стару козацьку силу, щоб із гордих оборонців української волі вчинити рабське знаряддя та підставу своєї сили і величі.

В плянах царя і петербурзької влади українці перестали взагалі існувати як окрема нація. Приступлено до остаточної ліквідації існуючих ще осередків української національної думки. Уже в першій половині серпня російська влада закрила в Києві щоденник «Раду», журнали-місячники «Літературно-Науковий Вістник» і «Українську Хату» та тижневик «Село». Редактора «Української Хати» Павла Богацького вислано на Сибір.

Із вибухом світової війни викреслено в Росії взагалі існування української справи та українського імени. Коли в міністра закордонних справ Сазонова явилось делегація петербурзьких українців з проханням заступитись за український рух, то він відповів: «Що ви хочете? Тепер то й випав найбільш зручний мент для того, щоб раз назавжди покінчити з вашим українством!»[54]

Коли царська армія зайняла Галичину, здобула твердиню Перемишль, станула під Краковом та продиралась уже через Карпати на мадярську низину, тоді російський націоналізм у своєму тріюмфі приступив до виконання свойого ганебного пляну – ліквідації українського П'ємонту. Одним декретом графа О.Бобрінського, царського губернатора у Львові, знищено всі довголітні національні надбання галицьких українців. Розв'язано всі українські організації і школи, заборонено всю українську пресу, українську Католицьку Церкву піддано суворим переслідуванням, виарештувано сотки провідних громадян з митрополитом Андреєм Шептицьким на чолі та заслано в глибину Росії. Так виглядало «визволення» галицьких українців, яке обіцяв головнокомандуючий, великий князь, Микола Миколаєвич у своїм маніфесті, заявляючи: «Вам, народи Австрії і Угорщини – Росія несе свободу і здійснення ваших національних мрій. Вона бажає, щоб у майбутньому кожний з вас мав можливість розвитку та збереження цінної спадщини, своєї мови і релігії…» Замість цієї гарної обіцянки, запанувала брутальна система насильної русифікації. Орди російських бюрократів, чорносотенців та попів – почали своє «визвольне» діло.[55]

Один із провідних людей Росії, Меншиков – так писав тоді в газеті «Новоє Время»:

«Мені здається, що тепер не час розмовляти із зрадниками. Русска армія і русска влада добре зроблять, коли виметуть це сміття із терену Галичини і Росії. Влада прекрасно вчинить, коли основно продезинфікує мазепинські нори і сховища, щоб галицька зараза не поширювалась на корінну Малоросію. Велика і мала конспірація мазепинців, велика і мала шайка злодіїв, – вони всі повинні бути переловлені і усунені із русского суспільства».[56]

Цьому патріотові акомпаніювали російські прогресисти і ліберали: Струве, Маклаков, Алексінскій і інші.

Українське громадянство в Росії і війна

Та все ж таки українська вільна думка, хоч загнана в підпілля, проявлялася в різній формі. Її носіями були ті українські громадські діячі, відомі добре зі своєї довголітньої громадської праці по обох боках воєнного фронту, які в невеликих гуртах, чи в підпільних організаціях плекали українську ідею, обмірковували сучасне положення українського народу і висловлювали свою думку про відношення українців до обох держав, що воюють на українських землях. І там, серед воєнної психози російського націоналізму, творилась власна українська політична думка, що була виразником українських інтересів в тій війні та творила публічну опінію політично свідомої частини українців в Росії.

І вона не могла бути інакша, як тільки та, що виросла із цілої традиції українського відродження, що виросла з ідейних основ першої політичної партії Наддніпрянщини – Революційної Української Партії, що її визнавали широкі кола тодішньої української молоді. І тому переважна більшість свідомих та активних українців у Росії, та все молодше покоління, в хвилі вибуху війни, – це були або державні сепаратисти, або «пораженці», які вважали розгром Росії за передумову волі України. Для прикладу та ясности образу, – наведемо голоси найкращих