Давид Ігорович Виходець - Слід золотого обозу, Давид Ігорович Виходець

class="book">Червоні козаки розганяли по ярах та вибалках недобитих білогвардійців.

Деміївці обтрушувалися, сходилися до возів, діставали сокири та молотки і знову збивали розбиті, розвалені ящики зі скарбом.

Устименко почав вовтузитися біля «максима», та, переконавшись, що тепер кулемет годиться тільки на брухт, штовхнув його з воза, і «максим» на своїх маленьких коліщатах пострибав з пагорка…

Потім командир присів на голоблю, спробував стягти чоботи з пораненої ноги. Нахилився, вхопив руками халяву, сіпнув. Від болю потемніло в очах. Підійшов Василько і легенько зняв простреленого чобота. Поправив на нозі пов'язку. Потім перехопив її онучею, зав'язав мотузкою. Трохим Казимирович вирішив більше не надівати чобота і жбурнув його на підводу. Підвівся, трохи прошкутильгав шляхом, важко ступаючи на поранену ногу, став і, не дивлячись ні на кого, глухо промовив:

— Затримуватися не будемо. Беріться до коней. Рушатимемо далі…

Коли вже запрягли коней, Устименко дістав з дна підводи лопату й ледь чутно мовив до бійців:

— Викопаємо хоч невелику могилу та поховаємо друзів. Раз їм судилася смерть, то хай земля тутешня стане пухом легким для героїв…

Тричі стрельнули в небо з гвинтівок і розійшлися між возами. Залишилися під горбочком землі парубки з робітничої околиці Деміївки, а серед них — веселий та дотепний Давид Циган, хоробрий кулеметник Андрій Цибуля…

Деміївців оточили бійці козелецького червоного ескадрону. Потім разом рушили до містечка.

Трохим Казимирович відразу ж пішов з донесенням до козелецького ЧК. Там саме відбувалася нарада з участю представників міського більшовицького комітету. Обличчя в усіх заклопотані. Щойно розвідка доповіла, що денікінці готують наступ на місто.

Валка з вантажем зупинилася в центрі міста. Вози оточили місцеві жителі, але деміївці не дозволяли нікому наблизитись до возів.

— Ой лишенько! — забідкалися жінки. — Ви тільки погляньте на бідолах, люди добрі. Ще й дитина з ними!

Васильку не сподобалася така увага до нього, і він сховався на возі під шелестючим брезентом.

А жінки, хто у відрі, хто в запасці чи хустці, підносили бійцям рожеві яблука, груші. Хтось передав глечик з молоком. Вперше за три доби бійці мали змогу спокійно поїсти.

— Бідолахи, бідолахи, — похитували головами жінки.

— Еге ж, знайшли бідних, — жартома перешіптувався з друзями Олекса Рузяк, смакуючи велику грушу. — Звідки їм знати, що перед ними мільйонери. Може, найбагатші люди на світі. То ми тільки з виду голодні та обдерті…

Десь далеко за містом, в тому напрямі, звідки зайшла валка, прогриміли гарматні постріли. Знову спалахнув бій.

Почувши далеку стрілянину, деміївці, не встигши як слід перепочити, схопилися на ноги.

До підвід підійшов Устименко. І знову — вперед. Приєдналася ще одна підвода, навантажена секретними документами та скарбом козелецького банку. Через півгодини валка покинула місто. Спокійно поскрипували вози. Василько сидів на передній підводі і правував кіньми. За спиною у Василька — Трохим Устименко, Петро Суходіл і ще три бійці.

— Дядьку Трохиме, — звернувся хлопчик до командира, — беріть ось яблука та хліб. А якщо пити хочеться, то є в мене ще й пляшка молока. А ми поїли, поки ви до начальства ходили.

— Спасибі, козаче, я й справді зголоднів… — І жадібно припав до зеленої пляшки, поданої йому Васильком.

Рухалися всю ніч. Ті бійці, котрі ще могли триматися на ногах, йшли попереду підвід. Інші охороняли тил. Жодного разу не зупинялися. На світанку досягли околиці Чернігова. Місто ще спало. Запахло водою. Попереду заясніла Десна. Над річкою здійнявся білий туман і сріблястою хвилею поплив над садами і будинками. Сходило сонце…

КОРОТКИЙ СПОЧИНОК В ЧЕРНІГОВІ

В Чернігові валка зупинилась біля приміщення Всеукраїнської ЧК. Важко припадаючи на поранену ногу, Устименко піднявся на східці. Увійшов до першого ж кабінету, що трапився в будинку. Біля столу сидів молодий боєць в окулярах. Він саме розмовляв з моряком, що стояв біля вікна.

— Пробачте, я до голови губчека… — перебив їх Устименко.

— Я ним буду, — підвівся літній чоловік. Досі він сидів збоку столу, перебираючи папери.

— Устименко — командир окремого київського загону. Золотий фонд державного банку доставлено в повному порядку!

— Як? — здивувався голова губчека. — Ви не жартуєте?..

Трохим Казимирович важко сів на стілець. Тепер, коли небезпека минула, коли зникло надлюдське напруження, сили облишили його. Помовчав трохи і показав на вікно:

— Хіба то схоже на жарти?

Всі троє чекістів підійшли до вікна й поглянули на подвір'я. Навпроти стояло шість підвід. Попід ними лежали бійці. Майже на всіх були пов'язки, крізь які проступали руді плями…

— Дуже дякуємо вам, товаришу Устименко, — потис голова губчека руку Трохимові Казимировичу. — Не ображайтеся, що я так сказав був. Дійшли чутки, що ваш загін повністю знищено…

Трохим Казимирович налив склянку води й з передихом випив:

— Як бачите, ми спростували ті балачки…

— Великої вдячності заслуговуєте ви, товаришу, — зворушено сказав голова губчека, пройшовшись по кабінету. — Так і передайте загонові: з особливим дорученням справились блискуче… Три дні усім на відпочинок. Здавайте вантаж і зразу ж — до подушки…

Вийшли на ґанок. У затінку під возами міцно спали деміївці. Троє стояли на варті. Петро Суходіл тихо розмовляв з Васильком та Олексою.

— Цікавиться, куди далі підемо, — кивнув на хлопчика Суходіл.

— Тобі, синку, мабуть, не доведеться більше мандрувати з ними, — підсів до Василька чернігівський чекіст. — А ось назад до Києва, можливо, й пошлемо. А їм, — показав на бійців, що хропли під возами, — треба ще рідний край від білих визволяти…

— І я піду з ними, — вів своєї Василько.

— Розвідник він хоробрий, — похвалив Петро Суходіл.

— Гаразд, Васильку, — погодився Трохим Казимирович, — але поки не здамо коштовності, нікуди звідси не рушимо…

Суходіл розібрав на передньому возі вантаж, видобув з ящика документи.