Давид Ігорович Виходець - Слід золотого обозу, Давид Ігорович Виходець

У серпні 1919 р., коли білогвардійці й петлюрівці рвались до Києва, з міста було евакуйовано золотий запас Державного банку.
Про пригоди відважних бійців, що охороняли золотий обоз, і розповідається в повісті.

В августе 1919 г., когда белогвардейцы и петлюровцы рвались к Киеву, из города был эвакуирован золотой запас Государственного банка.
О приключениях отважных бойцов, охранявших золотой обоз, и рассказывается в повести.

Давид Виходець, Іван Чумак
СЛІД ЗОЛОТОГО ОБОЗУ

Малюнки Георгія Філатова і Ростислава Безп'ятова

СЕКРЕТНЕ ДОРУЧЕННЯ РОЗВІДНИКА СЕМЕНОВА

Над Києвом низько пливуть важкі чорні хмари. Шквалистий вітер зрідка розтинає те суцільне клубочіння, і тоді у вузеньку прогалину сіється холодне місячне сяйво. Саме в таку мить, коли під місяцем знову щільно зімкнулися хмари, з прибережного чагарника нечутно виринули дві постаті.

— Слава богу, Лозенко, ми вже на Подолі… — полегшено каже напарникові невисокий худорлявий чоловік.

Лозенко зморено опускається на м'який моріг. Поруч нього присідає Семенов і неспішно перев'язує поранену руку, нижче ліктя легенько зачеплену кулею.

— Пройдисвіти… — лається. — Це ж треба — мало не підстрелили… Воно б, може, не так боляче було, якби червоні. А то ж петлюрівці. Бач, злітаються до Києва: наші полки місто візьмуть, а вони грабунок учинять…

… За якихось півгодини Лозенко прокинувся, бо задубів на холодній землі. Недалеко тупцював Семенов. Лозенко довго дивився на його неголене й немите обличчя, потім перевів погляд на латану свитину, перекошені, стягнуті сирицею черевики.

Хто б міг упізнати в цьому жебракові стрункого, гонористого поручика Семенова, який так браво хизується в новенькому мундирі на парадах у зайнятих денікінцями містах. — То ж добре, що не в голову вцілили, — поспівчував Лозенко. — Я й хотів було крикнути на переправі: — «Не стріляйте — свої». Та згадав ваше попередження, що маємо завдання таке секретне…

— Правильно й зробив, Лозенко, — пом'якшав голос офіцера. — Виконаємо — бути мені капітаном, та й тобі в рядових ходити більше не доведеться. Ну-с, перепочили, пора й рушати… — Та, ступивши кроків п'ять, поручик знову зупинився:

— Слухай, Лозенко, до світанку нам треба втрапити до людей, які на нас чекають. Шлях, бачиш, який — всього можна сподіватись. І якщо раптом зі мною… — замовк на хвилину, — ну, розумієш, про що йдеться… Тоді далі підеш сам. Розшукаєш на Подолі крайню від Дніпра вулицю…

Лозенко слухав уважно. Потім тихенько повторив адресу і пароль. Та все ж таки в голосі солдата Семенов уловив деяке вагання.

— Все зрозумів? — перепитав роздратовано.

— Все, ваше благородіє. Ось тільки невтямки мені, чого це ми йшли сюди, ледь головами не наклали по дорозі, заради якоїсь записки? І навіщо вона полковнику, коли навіть дурню зрозуміло, що місто оточене військами і, як ви самі сказали, завтра-післязавтра буде нашим?

— То не твоя справа, бовдуре! — просичав Семенов. — Якщо посилають — значить, треба!

Довго простували мовчки. Нарешті поручик стишив ходу і довірливо прошепотів:

— Тс-с… Щоб нікому, затям… Так от, чув я про дуже цінний скарб, який ретельно оберігають червоні. Де він? — Семенов розвів руками. — Про нього і треба довідатись. Крім нас з тобою, у цю справу ще чимало людей втягнено…

Нарешті зупинилися біля будиночка, оточеного густим вишняком.

— Здається, тут, — мовив Семенов і вийняв з кишені наган.

Під причільним вікном загарчав собака. Невдовзі рипнули двері, і на ґанок з темної пройми сінешніх дверей ступив опецькуватий невисокий чоловік.

— Хто такі? — продеренчав сонний голос. Семенов впритул підійшов до товстуна. Той відсахнувся, прикриваючись, ніби від привида:

— Ви?

— Так точно. Не чекав? Он воно як… Ну, що ж, і дивуватися годі, бо й справді повернувся я звідти, звідки не вертаються. — На худорлявому обличчі Семенова промайнула ледь помітна зла посмішка. — Отож скоріше проси гостей до господи. Бач, отетерів. Полохливим став?

— Аякже, — тремтливо зашепотів товстун. — Як не станеш полохливим, коли чекісти вже всі явки вистежили!

— Лютують?

— Не те слово, ваше благородіє. Порятунку від них немає…

Навпомацки зайшли до невеликої кімнати. Господар засвітив тріскучого каганця, і тремтячий язичок вогню вирвав з пітьми широке ліжко, що стояло під стіною, і три стільці біля маленького столика.

— Спочатку вмиєтесь, а вже потім до вечері? — перепитав гостей.

— Передусім покажи запасний хід, — завбачливо попросив Семенов.

— Он під тим ліжком — льох, — кивнув господар і взявся було за ручку дверей до опочивальні — гукнути дружину, щоб нагодувала прибулих.

Та Семенов рішуче поклав руку чорнявому на плече.

— Назад… Якщо вона мені на очі потрапить, то доведеться її пристрелити. Крім тебе, ніхто не повинен мене бачити: червоні розстріляли графа Семенова!

— Та я й сам не сам, стрівши оце вас, — зізнався господар, — хто-хто, а я добре знав, що Семенова взяли… І раптом — ви на волі…

— Була б мені давно воля гуляти на тому світі, коли б у ЧК не було своєї людини… Ну, це між іншим. Давай план, бо нам уже час повертатись…

— Не принесли ще нічого, — відповів товстун, — чекаю.

— Як? До цього часу? — здивувався офіцер.

— Кажу, як є. Можливо, перехопили того зв'язківця червоні. Скільки вони вже прибрали до рук…

— М-да… Раз так, тоді перекусимо, — Семенов присунув до стола ослінчика, взяв окраєць хліба і кусень сала. Господар поставив на стіл ще й пляшку самогону, але офіцер сердито буркнув, що зараз не час чаркуватися.

Лозенко їв мовчки, у розмову не втручався. А поручик, вищипуючи з окрайця шматочки м'якуша, думав про план, на який так чекає полковник. Коли його викликали до штабу, то крізь нещільно причинені двері вдалося почути уривки розмови між начальником відділу денікінської контррозвідки полковником Пальчевським і його давнім приятелем підполковником Нечаєвим.

— Тільки б перехопити у більшовиків той скарб, — говорив Пальчевський. — І для армії вистачило б, та й ми б з тобою щось мали… Перехопити б тільки…