Ростислав Феодосійович Самбук - Марафон завдовжки в тиждень, Ростислав Феодосійович Самбук

Знову патруль рушив центром тротуару, ззаду почулося далеке дзеленчання трамвая, Павлов озирнувся і побачим на бруківці жінку на велосипеді.

Старший лейтенант зупинився різко, сержант наштовхнувся на нього й тицьнув автоматом у бік, Павлов відсторонив його рукою, щоб краще бачити, але в цьому вже по було потреби, бо саме повз нього вздовж трамвайної колії їхала жінка в синій хустці й голубій кофтині.

Певно, саме та жінка, про яку казав комендант міста. Не певно, а точно, бо велосипед, як і попереджали, блищить нікельованими деталями, жінка вродлива й середніх років, а головне – синя хустка й голуба кофта…

Павлов рвонувся, щоб затримати, принаймні перепинити жінку, але вчасно згадав наказ коменданта: жодної самодіяльності, тільки простежити, куди їде й куди зайде, – це дуже важливо, нічим не виказати, що патруль зацікавився нею, лише стежити й негайно попередити комендатуру.

Павлов поклав сержантові руку на плече.

– Бачиш? – вказав очима на велосипедистку.

– Звичайно, – відповів той спокійно, як на Павлова, аж надто спокійно, – це про неї попереджував полковник.

– Я піду за нею, – нервово видихнув старший лейтенант, – а ти з ним, – кивнув на солдата, – біжіть до телефону. Другий квартал ліворуч – там військова частина, повідомте коменданта, що я стежу за жінкою в синій хустці.

– Може, я з вами? – запропонував сержант.

Певно, Павлову слід було погодитись з цією пропозицією, проте азарт мисливця вже охопив його, і він, гнівно зиркнувши на сержанта, кинув коротко:

– Виконуйте!

Видно, той хотів щось сказати, однак пересилив себе й, кинувши «єсть», потупотів з солдатом назад до повороту.

А жінка в синій хустці, повільно проминувши Павлова, почала віддалятися від нього.

Старший лейтенант, дивлячись їй услід, лихоманково міркував, як вчинити, щоб не випустити її.

До зупинки, дзеленкочучи, наближався трамвай. Павлов скочив на передню площадку, зазирнув до кабіни водія. Побачив: вагоновод – літній, сивовусий чоловік у форменому кашкеті. Очі втомлені й похмурі, але розумні й якісь напружені, немов чоловік зазирав Павлову в душу. І старший лейтенант зважився.

– Комендантський патруль! – сказав коротко, але вагомо, і ці слова прозвучали як наказ виконувати всі його розпорядження.

– Слухаю вас, пане офіцере.

– Бачите оту жінку на велосипеді? – тицьнув пальцем у напрямі велосипедистки.

– На ровері?

– Ту, в синій хустці!

– Чом не бачу?

– Наздоженіть!

Вагоновод на щось натиснув, щось покрутив, і трамвай рушив слідом за жінкою. Вони наздоганяли її повільно, старий вагон деренчав, наче скаржився, однак, слава богу, велосипедистка їхала нешвидко, і скоро вони порівнялися.

– Що тепер? – запитав вагоновод.

– Обганяйте.

Наближалася чергова зупинка, і Павлов наказав висадити та взяти пасажирів. Жінка в синій хустці за цей час знову випередила трамвай, вони рушили їй вслід і знову обігнали – старший лейтенант уже втретє бачив її зблизька, здається, запам'ятав на все життя, вона ж, певно, не підозрювала нічого, бо жодного разу не підвела очей.

Трамвай знову під'їхав до зупинки, і в цей час старший лейтенант помітив: жінка звернула до бічного завулка. Він зіскочив з вагона на повному ходу, навіть не попросивши вагоновода пригальмувати, не попрощавшись і не подякувавши, – думав тільки про жінку в синій хустці, бачив тільки її, і нічого на світі більш не існувало для нього.

Добіг до рогу вчасно – жінка злізла з велосипеда, провела його тротуаром до брами триповерхового будинку, вона не озирнулась, і Павлов з полегшенням констатував, що велосипедистка його не помітила.

Тільки тепер старший лейтенант догадався зняти з рукава червону пов'язку комендантського патруля. Пройшовся попід будинком – обабіч до нього щільно притискалися дво- й чотириповерхові споруди, але ж міг бути ще двір і ще один вихід…

Павлов зазирнув до парадного – тиша, наче ніхто тут і не живе. Прослизнув у браму. Кілька сходинок вели на перший поверх, праворуч од вхідних дверей опускалися до підвалу, здається, там був також вихід до двору.

Старший лейтенант навшпиньки спустився по сходинках, натиснув на двері, вони легко піддалися, і він вийшов у двір. Кількох секунд вистачило, аби впевнитися, що це не двір, а обгороджений глухим кам'яним парканом садочок. Запущений, невхожений – дві чи три яблуні, решта – бузкові чи ясминові кущі, старший лейтенант не дуже розбирався в цьому. За одним кущем Павлов помітив і хвіртку – вона виходила до паралельної бічної вулиці, але хвірткою давно ніхто не користувався: стежка до неї заросла бур'янами, а замок заіржавів.

Перед тим, як вийти з будинку, Павлов з хвилину постояв у парадному, прислухаючись. Тиша, наче все вимерло. Нарешті щось грюкнуло на горішньому поверсі, відчинилися двері, і старший лейтенант вислизнув на вулицю. Пішов до рогу Пелчевської попід самісінькою стіною, щоб жінка в синій хустці не помітила його з вікна. Перетнув проспект і зайняв зручну позицію за товстелезним каштаном – звідси бачив парадне й кам'яний паркан садочка, що виходив до сусіднього завулка. Якби жінка з велосипедом залишила будинок, обов'язково помітив би її.

Ще зранку вони домовились з панею Марією, що зготує обід і насмажить грибів, вона чекала з другої до третьої, але вийшло так, що потрапили додому аж близько шостої, і господиня зустріла їх докірливим поглядом.

Бобрьонок спробував було пояснити причину такої непунктуальності, однак тільки махнув рукою – мовляв, служба є службою і ніхто не знає, що трапиться з ним навіть через п'ять хвилин.

Майор зняв чоботи й з насолодою простягнувся на канапі, витягнувши натруджені ноги, гадав, що й Толкунов наслідує його приклад, та капітан зупинився в дверях кухні, де пані Марія розігрівала обід, сперся на одвірок і з задоволенням спостерігав, як господиня клопочеться з посудом.

Усе тут подобалося капітанові. І чистота, і порядок на полицях, де стояли блискучі алюмінієві каструлі, і ряд фаянсових бочечок з незнайомими написами – з найменшої пані Марія дістала ложкою сіль, підсипала у каструлю, зиркнула на Толкунова й запропонувала:

– Може, пан капітан покуштує? Бо я і не знаю, як воно буде… Перестояло все, а зупа, здається, несолона…

Вона набрала повну дерев'яну ложку «зупи», і тільки тепер Толкунов зрозумів, що це – звичайний суп, певно, з квасолею, йому було приємно дивитися, як господиня несе повну ложку до нього через усю кухню, точніше, він не помічав ложки, бачив тільки, як несе, як оголилася рука аж до плеча, як ступає обережно й легко – так може йти лише жінка, котра сама не усвідомлює своєї зваби, може, правда, і