Микола Олександрович Дашкієв - Кришталеві дороги, Микола Олександрович Дашкієв

— А чому ж тут не проклали бодай глинобитної? — не стримався німець.

— Прокладемо зразу кришталеву! — пожартував Альошин.

Він хотів сказати, що в Радянському Союзі з дорогами ще й досі справи негаразд: адже простори — величезні, а в спадщину від минулого не дісталося навіть жалюгідних бруківок.

Та чи цікаво це німцеві?

— Як не дивно, а такий проект був. Була навіть спроба здійснити його, і саме в Ліщинівці.

— Не розумію! — знизав плечима доктор Гешке. — Але ж кришталь… Кришталь не годиться для дороги!

— А звичайне скло?

— Аж ніяк.

— Ви твердо переконані в цьому? — лукаво посміхнувся Альошин. — Я можу довести протилежне.

— Прошу! Ви мене заінтригували.

Не було часу, — та й відповідного настрою, — щоб переказувати історію Івана Чумака повністю. Сергій розповів тільки найголовніше.

А машина тим часом уже вискочила з лісу, промчала греблею, вискочила на пригорок. Улоговиною далеко-далеко розляглася Ліщинівка.

Мальовничі місця тут, красиві! На жаль, не лишилося й сліду від пишного палацу пана Ліщинського: його почали руйнувати ще в революцію, а остаточно знищили під час війни. Зате парк загалом зберігся. І на одній з алей ще де-не-де проступають рештки “кришталевої стежинки”, справжнісінької “дороги в нікуди”.

Сергій зупинив “Волгу” біля входу в парк, — далі не проїдеш. Повів німця навпростець. Той, мабуть, справді сподівався побачити чи не скляну автостраду, бо зазирав далеко вперед.

— Ми прийшли, гер доктор! — з посмішкою зупинив його Альошин. — Ось вона, та “кришталева дорога”!

Десять літ минуло відтоді, як він стояв на цій заповітній алейці. А втім, ні: дванадцять. У свій останній приїзд навіть не зазирнув сюди, щоб не збудити прикрих спогадів. І майже нічого не змінилося за цей час!

З несподіваною жвавістю німець подався вперед, схилився над ділянкою зеленкуватого, посіченого незліченними тріщинками скла. Бурмотів схвильовано:

— Так і є!.. Я так і знав!.. — він перехопив зацікавлений погляд Альошина і збентежився. — Ну, звісно ж, скло не могло витримати так довго…

— Ні, гер доктор, навпаки: витримало! Воно кристалізувалося тільки ззовні, а всередині таке, ніби щойно зварене! — Сергій витяг з багажника машини молоток, одбив шматочок скла, дав німцеві.

— Так, ніби щойно зварене! А ви абсолютно точно переконалися, що воно не витримує конкуренції з сучасними сортами?

— На жаль, так… Та ви візьміть на згадку, якщо хочете, — сказав Сергій, бачачи, що доктор Гешке нерішуче крутить отой уламок у руках. — Це скло було на рівні мрії, але в далекому минулому.

Він провів очима по жалюгідних рештках скляної стежки, затримався поглядом на білокорій березі в її кінці. Аж дивно, що не ворухнулося, не ожило минуле; ні на мить не поновився отой настрій очікування несподіваного чуда, який володів ним червневого світанку… сімнадцять літ тому!

І сумно посміхнувся сам до себе: “тільки” сімнадцять літ тому! А було йому тоді аж цілих вісімнадцять. І Галі теж. Якою урочистою симфонією пролунала їхня спільна — “довічна!” — присяга: “Щоб пліч-о-пліч пройти все життя, прокладаючи стежку з кришталю!” — і як банально все скінчилося!

Берізка за цей час з тонісінької стала огрядною. Галя, мабуть, теж. І якщо навіть у Сергія розвіялася романтика поривань, то в неї, певно, вже немає нічого, крім розсудливої життєвої прози… Чому це воно так? Невже людина обов’язково сухішає з літами? Але як же тоді зберіг свою світлу щирість Олександр Макарович?! Ось хто справжній романтик!.. То, може, саме до нього й повести цього німця?

Їдучи до Ліщинівки, Сергій не мав якогось певного плану. В нього не було прагнення за всяку ціну довести німцеві, що його батько був страшенний мерзотник. Чисто по-людському хотілося дізнатися, що обер-лейтенант Рудольф Гешке не заплямував себе нічим, — адже серед німців були й такі. Проте надії на це було мало. В усякому разі, свідки скажуть правду. Для Курта Гешке буде краще, якщо він почує її з уст витриманого і тактовного Олександра Макаровича, та ще й німецькою мовою.

— Гер доктор, вирішуйте, з чого почати. Аби люди не відчували скованості, я представлю вас як американця, кореспондента прогресивної газети.

— А чи тактовно це буде? Хай уже просто американець.

— Гаразд… Якщо не заперечуєте, я насамперед познайомлю вас із чудесною людиною, колишнім директором нашої школи. Це — ідеаліст і романтик, який за своє життя, мабуть, нікому нічого не збрехав. Давненько я його не бачив, але знаю: ще живий-здоровий. Раз на рік, у день народження, він одержує привітання від своїх незліченних учнів і обов’язково відповідає кожному. Нещодавно йому сповнилося вісімдесят.

— Прошу, гер Альйошін. Цілком покладаюсь на вас.

Сергій даремно нарікав на свою байдужість: наближаючись до знайомого охайного будиночка край парку, він відчув приємну теплінь у грудях, захвилювався. Вісімнадцять літ тому десятикласник Сергій Альошин був асистентом у Олександра Макаровича і дуже часто супроводжував учителя додому після уроків. Саме одного з таких вечорів він і розповів про свою мрію вступити до автодорожнього інституту, аби в майбутньому прокладати справжні кришталеві дороги. Наївна то була мрія. Чисто дитяча. Вчитель міг би зруйнувати її не тільки тверезими міркуваннями, навіть поблажливою посмішкою. Але ні, він підхопив її і вже сам почав фантазувати про обладнаний термоядерним випромінювачем велетенський агрегат, який повільно просувається наміченою трасою, лишаючи позаду себе широчезну, гладісіньку і неймовірно міцну смугу автостради. Звичайно ж, йому, викладачеві фізики з університетським дипломом, була цілком ясна абсурдність висунутої учнем ідеї, але він не вмів ні критикувати, ні лаяти — тільки надихав, хвалив і підтримував. Коли б усі були такі, на світі, мабуть, жилося б легко!

Сергій побачив учителя ще здалеку — той порався в садочку біля хати. Змінився старий, дуже змінився! Схуд. Волосся — біле-білісіньке. А очі й досі блакитні, спокійні, мудрі.