Жанна Куява - Із медом полин

Віктор знову міцно обійняв її, обсипав цілунками, і дівчина поспіхом гайнула в неласкаву темінь.

А на другий день Пасхи, коли зазвичай четвірка подруг-однокашниць збирається або у Вальки вдома, або влаштовує полуднання біля сільського придорожнього ставка, до Крадунихи навідалася непрохана гостя – Левкова дружина. Приїхала з самої Білорусі, щоб наробити ґвалту на цілісіньке поліське село й розповісти всім на світі, які шльохи тут живуть, як цькують, наче псів, жонатих чоловіків і бездумно одбирають їх у сімей та рідних дітей.

Відтоді Риті просто хоч не виходь у село.

Та вона виходила…

Хоч і мала тепер статус найрозпуснішої дівулі.

А відтак наспів початок її нової історії кохання. Іще пі-кантнішої…

– Нащо ж ти, Ганю, переш у суботу, проти Великодня? – стара Олена, Марійчина рідна по матері баба, єдина зі старожилок колись великого вдовиного сімейства, зайшла у двір Ганни Крадунихи, Маргаритиної нені. Та якраз схилилася над мискою з брудним ганчір’ям і товкла його так незграбно, мов свиня, що довбе рилом корито й розхлюпує навсібіч їдло-помиї.

Миска з пранням стояла на низькій лаві, тож Олена й собі нахилилася, говорила до Ганни Крадунихи тихо, аби її більше ніхто не чув.

– Ще й вішаєш ту одежу на шнурки перед вікнами. Воно ж тобі не висохне за сьогодні, а завтра – Великдень, празник величний, то куди годиться те шмаття на подвір’ї? – повчально шептала.

– А де ж я маю дівати брудні онучі з-під лежачої матері?! Під кучу викидати?! Чи на печі повивішувати, щоб засмерділо всю хату на Пасху?! – добре захмеліла Крадуниха мало коли себе контролювала, тож і тепер, бездумно лементуючи, стрічала сусідку, яка завітала до цієї непривітної господи з добрими намірами.

Але гостя не сполохалася бучної реакції п’янички, бо звикла до її вибриків. Якщо Крадуниха на весіллі рідної доньки змогла учверити[42] таку катавасію, що гості не знали, куди приткнутися, то що вже казати про неї, чужаницю?!

Тоді на весіллі Людка, дочка Ганнина, й сама не знала, куди очі сховати через п’янезну матір, все затулялася фатою, горнулася до коханого, лепечучи абищиці, щоб не чув він неньчиної маячні. Їй, бач, не сподобалося, що свати не хочуть пити по повній! Вона такий тост проголосила, щоб молоді в парі дожили до старості, а вони такі-сякі не п’ють! Послабіли якраз на весілля! Куди таке годиться?! Якщо тепер із свахою не хочуть по-доброму жити, то нехай начуваються! Хай і не приїздять більше ні на проводи, ні на празник престольний! А в неї ще дочки є, і обидві – на виданні!

Дарма так Ганна про Маргариту казала. Бо наживеться її найстарша дочка за тими «замужами» – дітей сама годуватиме. Так і товктимуться в кімнатці, що на халабуду споконвіку скидається…

Але Ритка без мужика не буде! Бо вони її нюхом чують, як жереби лошиць молодих… Отаке видавала безсоромна Крадуниха.

А тим часом…

– Сусідонько Ганю, не кричи, змилуйся, побійся святої суботи! – вела далі баба Олена. – Оно люди зараз на всеношну збиратимуться, паску до кошиків кластимуть, святити нестимуть… А ти спекла святих хлібців чи, може, принести тобі, щоб мала що освятити? – спитала люб’язно.

Хоч і мала дев’яносто літ Олена, проте була зграбна і тільки коли-не-коли жалілася на задишку. Звісно, корів уже не доїла, на те в неї донька Тамара була й онука доросла, Марійка, хоч і жила окремо. А за курми й гусьми ще ходила. Та й сьогодні вдома в пригоді стала: допомагала й голубці робити, і м’ясо по тарілках для холодцю розкладала, капусту спорядилася тушкувати в печі…

– Чуйте-но, Олено, то ви думаєте, що я не хазяйка?! – Крадуниха щосили кинула шмаття в миску. Розплескалася навколо вода, не витримала посудина несподіваної наруги, перекинулася шкереберть – і на моложавій траві заіскрилася біла піна од прального порошку. – Думаєте, я не годна вже й хлібини спекти?! – заверещала.

Баба Олена вже й не рада була, що зачепила сусідку, яка скаженіла на очах.

– Та я ще вашій дочці тої паски занесу! Що за люди в отому дурнуватому селі живуть?! Ні з’їсти, ні випити, ні поспати вволю, ні проснутися, коли тобі схочеться! Та я ще вчора все наготувала для всеношної. Показати?! – Ганя схопила бабу Олену попідруки й метнулася відчиняти двері веранди. Узялася за клямку, але в цей час із хати виходила Маргарита з горщиком у руках.

Мати тягла за дверну ручку з одного боку, дочка з другого, і двері таки відчинилися, але все, що дворічна Василина справила в горщик, опинилося на порозі.

– Чого ж ви, теє, в очі лізете, мамо?! Бачте, що наробили?! Тепер, опше-то, прибирайте!!! – Ритка й собі верещала, як недорізане порося. Такий її голос мати терпіти не могла. Але, запримітивши в дверях ще й бабу Олену, Маргарита притихла, кинула порожній горщик біля призьби й зникла в темних сінях.

– От сучка, – Ганя не добирала слів. – Не прибере, то ще наробить, як та свинюка, – озиралася довкола, шукала березового віника.

Крадуниха вже й забула про кошик із пасхальними наїдками, який хотіла показати старій сусідці.

– Ось віник, Ганю, – баба Олена коло призьби запримітила мітлу. – Ти підмети, а я навідаюся до Параски, – старенька й собі подалася в темні сіни, де щойно сховалася Маргарита. Швидко навпомацки надибала клямку, й тяжкі двері заіржали тугим скрипом.

З кімнати, наче ляпасом, ударило смородом.

Стару Крадуниху, бабу Параскеву, ось уже чотири роки, як спаралізувало. Сталося те геть несподівано: якогось ранку вона, як завжди, вийшла надвір, прудко обійшла поле, прокляла одну-другу курку, які ще не встигли й ступити на чужий город, не те що погребтися, або, як казали в селі, покупатися в доспілих і прогрітих скопцях