Олег Євгенович Авраменко - Принц Ґаллії

Поступово між герцоґом та Ернаном зав’язалася розмова, що здебільшого точилася довкола невдалого хрестового походу короля-навдахи Філіпа-Авґуста Третього. У перервах між поглинанням солідних порцій печива з яблучним джемом та значних доз вина Шатоф’єр розповідав про битви хрестоносців із сарацинами, про їхні перемоги й поразки, відверто визнаючи, що останніх було більше. Зокрема він детально описав обставини полонення французького монарха єгипетським султаном, оскільки сам був безпосереднім учасником тієї фатальної для короля сутички і лише якимсь чудом уникнув полону або смерті. Про те, як Шатоф’єр та ще один лицар, Гуґо фон Кліпенштейн, виривалися з оточення, прокладаючи собі шлях крізь численні лави ворога, серед хрестоносців ходили справжні леґенди. Ернан, якому ніколи не загрожувало померти від скромності, не змигнувши оком переказав одну з таких леґенд, щоправда (слід віддати йому належне), найближчу до дійсності.

— Мій син також воює з невірними, — зауважив герцоґ, скориставшись паузою в розповіді Ернана, коли той заходився деґустувати варення з айви. — Десь в Андалусії.

— Вже не воює, — з набитим ротом заперечив Ернан. — Нещодавно Кастилія та Ґранада знов уклали між собою перемир’я.

Герцоґ здивовано підвів брови:

— А я про це не чув. Звідки ви знаєте?

— Ну… — трохи невпевнено протягнув Шатоф’єр. — Я дізнався про це від вашого сина.

— Вже отримали від нього листа?

— М-м… В певному розумінні. Як мені стало відомо, минулого тижня дон Альфонсо підписав з ґранадським еміром відповідний договір.

— Дон Альфонсо? — перепитав герцоґ. — Чому він, чому не король?

— Філіп розповідав, що останнім часом дон Фернандо дуже заслаб, тому командування кастильською армією взяв на себе дон Альфонсо.

— Зрозуміло… Ні, стривайте! — Очі герцоґа раптом зблиснули, і він так пильно подивився на Ернана. — Ви сказали: „Філіп розповідав“. Що це означає? Ви отримали від нього листа чи все-таки…

— Так, — кивнув Ернан. — Зараз він у моєму замку.

— Ясно. — Герцоґ трохи помовчав, заглиблений у похмурі роздуми, потім спитав: — Філіп розповідав вам про мого листа?

— Так.

І знову мовчання.

— Ну що ж, — врешті обізвався герцоґ. — З мого боку було б безглуздо сподіватися, що він миттю забуде про всі образи і прибіжить прямісінько до мене. Для цього Філіп надто гордий і самолюбний… А втім, хто б не образився, якби його, мов шолудивого пса, прогнали з рідного дому. Не знаю, чи зможе він колись забути це і простити мені всю кривду, що її зазнав від мене.

У словах герцоґа було стільки болю й гіркоти, що зворушений Ернан запевнив його:

— Філіп не злопам’ятний, монсеньйоре, і не тримає на вас зла. — Потім, повагавшись трохи, він додав: — А Господь милосердний.

Герцоґ важко зітхнув:

— Те ж саме сказав мені на прощання Філіп. Але тоді я не прислухався до його слів, я взагалі не хотів ні чути його, ні бачити. І лише потім, коли він поїхав до Кастилії, почав розуміти, як багато він для мене значив… Хай простить мене Бог, я не любив жодного зі своїх дітей, а Філіп узагалі був у мене на особливому рахунку. Та разом з тим, сам про те не здогадуючись, я дуже дорожив ним і десь у глибині душі завжди ним пишався. Філіп був відрадою для мого батьківського самолюбства, адже Ґійом та Робер… Ніде правди діти: я соромився їх обох, особливо Ґійома. — Герцоґ зробив паузу і сумно подивився на Шатоф’єра. Проте в його погляді не було ні ворожості, ні осуду, а була лише сліпа покірливість долі. — Тепер Ґійом мертвий, а Робер… Робер так і лишився дрібним негідником, і тільки брак розуму та вроджені лінощі не дозволяють йому вчинити якесь серйозне паскудство. Правду кажучи, я навіть радий, що він поїхав до Марсану. Здаля його численні вади не так муляють мені очі.

Герцоґ знову замовк, наповнив келиха вином і відпив кілька ковтків.

— А от Філіпа мені бракує, — задумливо мовив він. — Майже сім років мені знадобилося, щоб усвідомити це. Майже сім років я змарнував на боротьбу із собою та зі своєю пихою — адже саме я мусив зробити перший крок до примирення.

— І ви його зробили, монсеньйоре, — сказав Ернан.

— Так, зробив. Та чи не запізно? Я так довго й уперто відштовхував від себе Філіпа, що, боюсь, він не зможе й не захоче повернутися до мене… як мій син. Він житиме тут, буде моїм спадкоємцем — але не сином.

— Запевняю вас, монсеньйоре, ви помиляєтеся, — переконано відповів Шатоф’єр. — Філіп, як і раніше, шанує вас. І до речі, про спадок. Як я зрозумів з Філіпових слів, ви не лише визнаєте його своїм спадкоємцем, але й збираєтеся передати йому у володіння Беарн з Балеарами.

— Ах, це! — недбало відказав герцоґ, ніби мова йшла про якусь дрібницю. — Так, я поступлюся Філіпові Беарном, а ще зроблю його співправителем Ґасконі, аби він не почувався біля мене хлопчиком на побігеньках. Після всього, що сталося між нами сім років тому, для нього така роль була б принизливою.

„Це вже точно,“ — подумав Ернан і схвально кивнув.

— Ну а я, — продовжував герцоґ, — з радістю перекладу частину державних турбот на його плечі. Я вже старий, а він молодий і енерґійний, та й здібностей йому не бракує. Я чув, що він добре справляється з Кантабрією і вже зарекомендував себе в Кастилії як зрілий державний муж.

— Він зарекомендував себе ще тут, у Ґасконі, — зауважив Ернан. — Коли зумів залучити на свій бік більшість вельмож та сенаторів.

Це вже був удар по лежачому. Герцоґ вимушено всміхнувся і перевів сумний погляд на Ґабріеля, який за весь цей час не зронив жодного слова і лише уважно слухав їхню розмову. Він почувався дуже незатишно в товаристві одного з найзнатніших і наймогутніших князів християнського світу.

— Пане де Шеверні, — м’яко заговорив герцоґ. — Якщо я не помиляюся, шість років тому ви кілька місяців гостювали у Філіпа в Кантабрії. Чи це був ваш старший брат?

— Це був я, монсеньйоре, — відповів Ґабріель. — Я старший з братів. У вересні