Леонід Володимирович Ушкалов - Григорій Квітка-Основ'яненко

при новому журналі «Отечественные записки», в якому будуть співробітничати «всі літератори, що мають у собі достатньо гордості й не можуть підкорятися деспотизму Сенковського…». Та й сам Квітка за тиждень до цього, 3 жовтня 1839 p., писав до Михайла Максимовича: «Ваша думка, щоб видавати що-небудь на „наській мові“, здається, з наступного року повинна здійснитися. Уже подана доповідна записка (так, у всякому разі, мені сповіщають), щоб було дозволено при „Отечественных записках“ на 1840 р. видавати 4, 6, 8 додатків українською мовою. Чекаємо на вирішення. Матеріали є, редактор – пан Гребінка… Ми повинні присоромити й примусити замовкнути людей з дивовижною гадкою, які вголос проповідують, що не треба писати тією мовою, якою розмовляє 10 мільйонів людей, яка має свою силу, свою красу, котру не можна передати іншою мовою, свої звороти, гумор, іронію…». Цей намір так і не був утілений у життя. На те були різні причини, зокрема й цензурні. 13 січня 1839 р. Гребінка писав Квітці, що на пропозицію видавати український додаток при «Отечественных записках» цензура «не каже ні те, ні інше. Усі як наче чогось бояться!..».

Заходили до Квіток і професори та студенти Харківського університету: Петро Гулак-Артемовський, Амвросій Метлинський, Ізмаїл Срезневський, Микола Костомаров, Олександр Корсун. їх радо зустрічала і хазяйка, і сам Квітка-Основ'яненко. Гості бачили перед собою середнього на зріст літнього чоловіка, майже лисого, з одним оком та помітними плямами на лобі (сліди від невдалого феєрверка), одягненого або в темний костюм, або просто в халат. Тим часом, як свідчив Валер'ян Квітка, у місті наш письменник «дружби ні з ким не заводив і явно уникав усілякого спілкування, яке було йому не до душі. Читання заступало йому живих людей». Судячи з усього, Квітка не любив руху, принаймні з Харкова нікуди не виїздив, ба навіть рідко коли виходив на прогулянку. Натомість старий письменник страшенно любив сидіти вдома, гратися з дітьми, розповідати їм усілякі історії та казки. Діти теж надзвичайно його любили. На жаль, Бог не дав Григорію Федоровичу та Анні Григорівні щастя мати власних дітей. Очевидно, для обох це була страшенна трагедія.

Під час поїздок на службу Квітка-Основ'яненко залюбки розмовляв зі своїм старим машталіром Лук'яном – непересічним чоловіком, від якого, кажуть, чув ті історії, що потім не раз ставали сюжетами його повістей і оповідань. Можливо, якісь Лук'янові оповідки Квітка-Основ'яненко переказував як бувальщини і своїм столичним знайомим. Одну з таких пікантних історій знаходимо, наприклад, у листі Квітки до Федора Коні від ЗО жовтня 1840 p.: мовляв, місцевий пан звинуватив свою куховарку в тому, що вона з'їла кілька зварених для нього раків, на що куховарка відповіла: «Батечку, Іване Івановичу! Та якщо я хоч одного рака з'їла, то нехай я перед твоєю милістю сама раком стану».

Навіть тоді, коли слобідське дворянство обрало письменника на високу посаду голови Харківської палати кримінального суду, спосіб життя подружжя Квіток навряд чи змінився. Принаймні рівно через місяць після обрання, 26 жовтня 1840 p., Основ'яненко писав Плетньову: «Ми не ведемо легковажного, гамірного життя, коло наших знайомих дуже обмежене; хоч ми й живемо поблизу міста, але в селі, по-сільському; у всьому дотримуємось пристойності, коли виходимо у світ, цураючись обоє будь-якого легковажного гамору й марноти». Щоправда, «нова посада вимагає жити в місті й більш тісних стосунків з домами й родинами начальників». Це буде трохи обтяжливо, міркує письменник, але грошей для скромного проживання в місті має вистачити, адже його платня на новій посаді складатиме 4000 карбованців асигнаціями. Одна-єдина дорога річ, яку доведеться тепер купити, – екіпаж. Очевидно, Плетньов радив Квітці не купувати дорогий екіпаж, а придбати собі легкі, так звані «докторські», дрожки, але Квітка, покликаючись на те, що норови провінції дуже відрізняються від звичаїв та обичаїв «північної Пальміри», стояв на своєму: їм з Анною Григорівною для виїздів потрібна таки велика чотиримісна карета. Через кілька місяців Плетньов придбав їм у Санкт-Петербурзі відповідну карету, а 27 березня 1841 р. Квітки вже отримали її в Харкові. Такими були клопоти, пов'язані зі службою. Та загалом Григорій Федорович й Анна Григорівна жили тепер, мов Філемон і Бавкіда, – самотою. 18 січня 1841 р. Квітка писав до Михайла Погодіна: «Я та моя дружина. Ось наш світ. Міська легковажність, балачки, плітки та інші неприємності чужі нам і невідомі. Наші заняття: читаємо й читане розуміємо». У вільний від служби час Григорій Федорович, як завжди, писав. На жаль, того вільного часу було тепер обмаль. «Від занять по службі, – сповіщав Квітка 18 січня 1841 р. того-таки Погодіна, – маю дві-чотири години, коли пишу. Пишу одним махом, а якби переробляти й виправляти, то за цілий рік не написав би й повісті. Після написання читаю перед моїм єдиним цензором, виправляю, доповнюю трохи й у такому вигляді надсилаю». Вільного часу стало ще менше, коли Квітка нарешті отримав-таки затвердження на посаді й приступив до виконання своїх обов'язків. Ось що писав він 24 жовтня 1842 р. про своє життя-буття Петрові Плетньову: «Нова служба змусила мене переселитись якщо й не в саме місто, то в передмістя, близько до служби, та, на радість, не близько до міського галасу, якого ми, по можливості, намагаємось уникати. Справ по службі багато, так багато, що ніколи й читати всіх журнальних дурниць. Пишу ж – та й то лиш інколи – прихватком, у перервах між справами». На заваді заняттям літературою стояли в цей час не тільки службові обов'язки, але й здоров'я. Прийшла старість зі своїми недугами. Особливо тяжко Квітка-Основ'яненко хворів узимку 1842 р. Якраз тоді, коли всі люди довкола радісно зустрічали новий рік, старий письменник був близький до смерті. «Хвороба, – писав він Плетньову 7 лютого 1842 p., – схопила мене в перші години нового року, та я ще й тепер не одужав до кінця». Але Квітка-Основ'яненко все ж таки не залишав літературу. Про що він писав останніми роками? Здебільшого про те, що було колись давно. Саме в цей час він створює цілу низку прекрасних історичних нарисів: «Основание слободских полков», «О Харькове и уездных городах Харьковской губернии», «Театр в Харькове», «Головатый», «Предание о Гаркуше», «Татарские набеги», «Основание Харькова»… Останньою прижиттєвою публікацією Квітки-Основ'яненка став написаний з нагоди тридцятої річниці війни з Наполеоном нарис «1812 год в провинции». Він побачив світ 1843 р. на сторінках «Отечественных записок».

А самісінький кінець життя нашого письменника був затьмарений конфліктом із братом. 1 травня 1843 р. Квітка-Основ'яненко сповіщав