Владислав Леонідович Карнацевич - Петро Дорошенко

домагання на єдину булаву Івана Самойловича, царський уряд дав розпорядження своїм воєводам допомогти йому в поході на Правобережжя. На початку 1674 року об’єднані 70-тисячні війська лівобережного гетьмана і Григорія Ромодановського перейшли Дніпро з метою прихилити до себе полки, раніше підлеглі Дорошенку. Останній не раз попереджав росіян, що такий похід матиме катастрофічні наслідки для України, маючи на увазі, що турки й татари не залишаться осторонь. Справді, султан і хан побачили в прибутті російських військ чудовий привід захистити «свого вірного Дорошенка», що дозволяло їм наводнити Україну своїми полчищами.

Самойлович досить швидко домігся визнання своєї влади з боку правобережних полковників. Він зайняв Канів і Черкаси. Депутати цих двох полків, а також Корсунського, Уманського, Білоцерківського, Паволоцького, Кальницького, Брацлавського, Торговицького і Подільського визнали над собою владу Самойловича. 15 березня на раду в Переяславі прибув і Михайло Ханенко, який відрікся тут від фіктивної вже на той момент булави на користь лівобережного гетьмана. Становище Дорошенка здавалося абсолютно безнадійним. Від нього відверталися друзі і родичі. Гетьман з кількома тисячами вірних «серденят» замкнувся в Чигирині, облогу якого російсько-козацькі війська почали в липні 1674 року. Посли заскоченого нещастям Дорошенка поїхали одночасно до турків, татар і поляків, чиїм новим королем став добрий знайомий гетьмана Ян ІІІ Собеський. Як уже було сказано, турків і татар не треба було два рази просити. У серпні на допомогу Дорошенкові прийшла турецька армія і татарська орда, а інша частина татар почала спустошливий рейд Лівобережжям.

Наступ союзників Дорошенка розгортався успішно. Для них, але не для українських обивателів. Турки і татари не щадили нікого, перетворюючи край на подобу пустелі. Ті, хто уцілів, переїжджали на лівий берег. Довго оборонявся Ладижин. Посланий сюди Самойловичем з півтори тисячами А. Мурашко героїчно відбивав атаки 40-тисячної турецької армії. Зрештою, самі жителі не дали йому піти з міста, вважаючи, що він сам мусить відповідати перед султаном за свої вчинки. Проте відповіли всі. Величко надає великого значення цьому епізодові, пояснюючи небувалу жорстокість, виявлену турками не тільки щодо Ладижина, але й до інших українських міст. Після взяття Ладижина турецьке командування направило загін Мустаф-паші до Умані з наказом спалити місто, а жителів полонити. Сюди ж прибула старшина Дорошенка, яка вмовляла уманців здатися, чого так і не сталося. Під час боротьби за Умань турки втратили багато людей. (За деякими оцінками – до 10 тисяч.) Місто було взято штурмом, а потім там відбулася кривава розправа над усіма, хто трапився під руку. Гетьманові вдалося врятувати небагатьох, кого він уключив до особливого списку, переданого союзникам. Узявши багату данину – у тому числі людьми, султан повернув на Дунай, а по дорозі туди розорив ще декілька міст: Тростянець, Тульчин та інші.

Нам, напевно, ніколи не пощастить довідатися, яка була справжня роль чигиринського гетьмана в тій смертельній вакханалії, що діялася на території Правобережжя. Те, що його провина в цьому є, не викликає сумніву – адже турки прийшли сюди захищати саме Дорошенка, на його прохання і просто у зв’язку з тим, що він свого часу визнав себе васалом султана. Досить часто в літературі зустрічаються твердження, що Дорошенко і сам палив села, піддавав репресіям козаків, міщан і селян, які відійшли від нього, шляхом найжорстокіших заходів намагався зупинити потік переселенців на лівий берег Дніпра і віддавав цілі міста на розправу татарам і туркам. Оскільки наша книга не має апологічного характеру, ми не будемо з будь-якого приводу виправдувати дії цієї людини. Але історія як наука закликає дуже обережно ставитися до того, в чому нас намагаються переконати джерела. Як правило, їх пишуть представники сторони-переможниці, а перемогли ж у результаті противники Дорошенка. Владність гетьмана і час, у який він жив, не дозволяють нам припускати, начебто він впливав на сучасників і співвітчизників лише вмовляннями, та деякі дані свідчать і на його користь. Перепинити шлях озвірілим ордам він не міг, але і задоволений їхніми діями, мабуть, не був.

Відхід турків і татар дозволив утрутитися в події полякам, які все ще не втрачали надії на повернення своєї влади над Правобережжям. На третьому польсько-російському з’їзді в Андрусові представники Варшави висунули свої претензії Росії, зажадали віддати Київ (цю умову перемир’я 1667 року Москва так і не виконала). На це московські дипломати заявили, що їхній державі належить не тільки Київ, але й усе Правобережжя, оскільки воно було передано поляками туркам за Бучацьким договором, а відвойовано росіянами в останніх силою зброї, а не відібрано в Польщі. Восени 1674 року на Брацлавщині починає свої операції армія короля Яна III Собеського, а в грудні він шле своїх послів до Чигирина із завданням – схилити Дорошенка до переходу під владу Речі Посполитої. Ходили чутки, що гетьман хоче прийняти польську протекцію лише на зиму, щоб з початком більш зручної для ведення війни пори року повернутися під опіку Османської імперії. Так чи інакше, Петро Дорофійович справді і далі повідомляв про свої кроки султана. Полякам він запропонував тристоронній союз – Туреччина – Крим – Польща, – який був би спрямований проти Московського царства. Для своєї ж держави він вимагав від короля поновлення Гадяцького договору, укладеного за Виговського. Саме про це говорилося в так званих Чигиринських пунктах, направлених на розгляд монарха в лютому 1675 року. Одночасно в Стамбул відправилися М. Вуяхевич і Г. Гамалія з черговим проханням про військову підтримку для спільного походу на Лівобережжя.

У 1674 році знову важливим гравцем на політичній арені став Іван Сірко, який повернувся з російського полону. Скориставшись тим, що татари були на півночі, він напав на залишений ними Крим і явно прискорив повернення хана з території України. Треба сказати, що чи не найбільше радів цьому набігові Сірка Ян ІІІ Собеський, котрому довелося битися з татарами на Брацлавщині. Він кілька разів посилав на Січ подарунки, пропонуючи Сіркові виступити проти «ворога Христового» разом з поляками. Та взимку козацький лідер отримав інший «подарунок» – від татар. Хан організував напад на саму Січ безпосередньо на Різдвяні свята, гадаючи, що в цей час значна частина мешканців серця Запорожжя буде не в змозі не те що взяти до рук зброю, а навіть й розплющити очі. Однак атака ця закінчилася цілковитим провалом.

Наступного року змучене безперервною бійнею Правобережжя знову «зустрічало гостей» з Туреччини, Криму, Запорожжя, Лівобережжя, Росії і Польщі. Самойлович і Ромодановський знову перейшли Дніпро. З півночі підтримку