Олександр Ірванець - Хвороба Лібенкрафта. Morbus dormatorius adversus

гримерці є тональний крем. Спробуєш, гірше не буде. Тільки не переборщити, не надміру, не забагато. Бо тоді вже напевно викриють…»

Удалині в ранковій морозяній паволоці вже бовваніли господарчі будівлі театру. Ігор прискорив ходу.

Трамвай, котрий щойно обігнав його, різко скреготнув і зупинився. Відчинилися двері. Спершу в них вискочило троє чи четверо переляканих пасажирів, які стояли ближче до виходу. А потім повільно викотився цілий клубок тіл, розмахуючи навсібіч руками й ногами. Ігор зупинився і придивився.

Це знову били епідеміка. Проте цього разу плямки на очах виявились у здоровенного чолов'яги, широкоплечого, смаглявого і чорнявого. Він легко струсив із себе кількох нападників, і вони захекано завмерли попід вагоном, невпевнено перезираючись. Сам здоровило, здається, особливих пошкоджень не зазнав. Він лише широко розставив перед собою свої ручиська і трохи сповільнено, якось ніби здивовано водив головою з боку в бік. Один рукав його теплого півпальта був надірваний біля плеча, і ще на щоці й на шиї швидко набрякали кілька довгих подряпин. Здоровань помацав собі шию долонею і підніс пальці до очей. Побачивши кров, заревів, проте не обурено, а надалі так само здивовано.

Тут з передніх дверей вискочив чоловік у спецівці — напевно, вагоновожатий — із розвідним ключем у руках. Він підлетів до здорованя і з розмаху вдарив його ключем по нозі, трохи нижче коліна. Велетень здавлено завив і похилився на одну ногу. Та він усе ж встиг у ту саму мить вирвати важкого металевого ключа з рук нападника і заїхати йому знизу вгору під саме підборіддя. Вагоновожатий відлетів спиною вперед метрів так на два і важко впав, дриґнувши ногами. Здоровань же стис у правиці ключа й, накульгуючи на вражену ногу, почав з гарчанням ганятись за своїми переслідувачами, котрі пирснули врозсип уздовж вагонного тіла. Когось із них він таки наздогнав у хвості вагона, з розмаху тріснув і поклав, потім, так само підволікаючи ногу, пожбурив ключа — той дзеленькнув об рейку й незручно впав у масну калюжу на колії — і почвалав геть, озираючись та потираючи правицею подряпини на шиї.

Він ішов по протилежному боці дороги й, розминаючись з Ігорем, зиркнув у його бік. Ігор теж поглянув ліворуч, кліпнув — і побачив крізь рожево-тілесну паволоку пудри на очах роз'ярілу червону троянду, яка ворушила своїми пелюстками перед і позад себе, повільно пливучи у просторі. Троянда була вологою, сочилася краплями чогось липкого і, мабуть, солодкого. Краї пелюсток мала чорні, наче трохи обгорілі. А її зібгана середина теж ворушилася, пульсуючи, ніби рот великої риби, котра у спекотний день піднімається до поверхні води й вистромляє з неї голову — не лише затим, щоб ухопити повітря, а ще й визирнути в інший світ, маловідомий і важкодоступний.

Коли Ігор дійшов до трамвая, навкруг якого все ще клубочились і стогнали пасажири, то вагоновожатий, що сидів на приступці відкритих дверей, прикладаючи до розбитого підборіддя якусь брудну шматину, спідлоба подивився на нього й прохарчав, тримаючи обличчя догори:

— Чого ти його не затримав? Га? Чого?

Ігор лише гмикнув і побрів далі. За вагоном якісь сердобольні жінки відходжували іншого прибитого велетнем нападника. У спину Ігореві долинули чиїсь розгублені слова:

— Це ж тепер кудись треба повідомити, доповісти, що такий хворий вирвався, пішов! Він же тепер скількох людей заразити може! А куди? Якась державна служба повинна цим займатися!.. Санітарна, чи що?

У театрі на службовому вході висіло оголошення про ремонт системи опалення. Вчорашньої жінки-вахтерки не було, замість неї у будці сидів старий вахтер у тісно застебнутому піджаку і теплому светрі під сподом. Він з недовірою подивився крізь скло віконця на Ігоря, та той із зухвало-незалежним виразом обличчя, не вітаючись, пройшов собі досередини. Вже піднімаючися сходами до репетиційної зали, почув угорі, над собою, голоси. Притишив ходу. Спинився, вчепившись долонею в поручень.

Говорили Парторг і Метелецький. Вони стояли на зламі сходів між поверхами і притишено, але затято лаялися. Парторг щойно скінчив, останніми словами, які долинули до Ігоревих вух, були такі: «…і я не дозволю, і можете скаржитися!» Вимовлено це було напівшепотом, тож у фразі переважало сичання — «не дос-с-с-сволю!», «скаршитис-с-с-ся!»

— А тепер ви мене послухайте! — Метелецький заговорив на повен голос, певно набираючи повітря випнутими грудьми. — Мене зовсім не цікавлять ваші міркування! Ви здійснюєте ідеологічне керівництво, от і здійснюйте його! А я, зі свого боку, знаю, що нічого не порушую, і я творча особистість, і маю право на своє бачення, на своє потрактування художнього твору! Воно в мене з вимогами вашої ідеології не розходиться!

— Тихіше, тихіше! — Парторг, здається, трохи прохолов і тепер намагався так само остудити й головного режисера. — Ви ж не знаєте, про що ми говоримо. Бо мене на курсах, звідки я повернувся, ознайомили з останніми, з найостаннішими ідеологічними нормами та вимогами. А ви, наскільки я розумію, з цими останніми… я повторюю — останніми! — вимогами не ознайомлені. Ось так! Тому не займайтеся самоуправством, прошу я вас!.. — останні слова парторг вимовив майже примирливим тоном, і в паузі, яка запала після цього, бриніло очікування.

— Ви собі як уже знаєте, а я для себе вирішив! — у голосі Метелецького бриніла впевненість і навіть затятість. — Я буду ставити так, як вважаю за потрібне! І вибиратиму твори згідно з власними уподобаннями! Наскільки мені відомо, Софоклес поки що не входить до переліку заборонених авторів…

— Але входить до переліку небажаних! — Парторг теж додав твердості у мову. — Якщо хочете бути розглянутим на бюро, тоді будь ласка! Тоді ставте кого хочете і як хочете! — Схоже, Парторг вичерпувався у своєму запалі. Він усе ще говорив на підвищених тонах, проте впевненість у голосі зникала, інтонація робилась втомленою й трохи навіть жалібною. — Ви що, не розумієте, що й мене за таке по голівці не погладять? Мені на пенсію через півтора року виходити!..

— Та добре вже… — примирливо протягнув Метелецький. — Давайте домовимося так: в разі чого, ви мене попередили, але я лишаю за собою право на творчий пошук. Так і скажете на тому бюро, в разі чого…

— От уже з вами!.. — Парторг, було схоже, вичерпався, і єдиним його бажанням тепер було як уже програти, то бодай з