Оксана Дмитрівна Іваненко - Марiя

Це ж там, у Мухівці,- розбалакалися з старим Михайлом Мухою, і він розповідав про божевільну колишню красуню, улюбленицю села, Гафію Козаченко: як їй все село весілля справляло, як на щастя милувалися, а потім її на панщині замордували, дитинка маленька померла, і- збожеволіла нещасна мати. Все квітами бавилася і -немов дитя колихала. Всі люди її жаліли. Зайде до кого — посадовлять, як гостю, пригощають найкращим, що є в хаті.

Потім, коли прочитали «Горпину», багато впізнали...

А по той бік Немирова село таке — Вовчок — спускалося до річки, там вода коло млина шумувала. Гарне місце, і село гарне, майже коло кожної хатки маки, мальви, соняшники квітли, а хатки усі чисто були підмальовані якимись візерунками. Подобалося їй це село. «Чому Вовчок»? — питала, і всі сміялися. І жило тут багато Вовчків.

Чи не з того й літературне ім'я прибрала — «Марко Вовчок»? Бо сама Марковичка і миле село — «Вовчок». Отак підписала оповідання і спитала Опанаса: «Правда, добре: «Марко Вовчик»? І ніхто не знатиме, що жінка написала». Тоді хтось з учителів зауважив: «Як і Жорж Занд». Вона усміхнулася: «Далеко куцому до зайця». А потім, переказували, Тарас Григорович Шевченко її вище за Жорж Занд ставив. Що вже казати про нього, Іллю Петровича Дорошенка?!

Але і не в таких мальовничих, поетичних місцях все ставало іншим від її присутності. Як часто проходили вони удвох вузькими брудними вуличками єврейської частини містечка, густо заселеної, гомінливої, балакучої. Здавалося, в тих хижках аж ніяк, попри всі зусилля, не можуть вміститися всі діти, всі старі, весь господарчий мотлох, і тому майже все життя виноситься просто на вулицю — і ятки з різноманітним дрібним крамом, і шевці, і кравці, що десять разів латають-перелицьовують лапсердаки, плаття, черевики, так що від первісного стану не лишається й спогаду. Тут же казанки, каструлі, сковорідки на триногах, на яких шкварчить приперчена, начасничена риба, на мотузках сушаться розвішені дитячі пелюшки, пістряві спідниці, якесь лахміття, а долі в поросі вовтузиться кучерява дітлашня з великими чорними очима-чорносливами, і Дорошенко бачить, як кланяється Марії Олександрівні в не звичній улесливо-догідливій позі крамар Гершко Соломонович (вона завжди зве його й по батькові, а не просто Гершко, як усі), а з щирою, приязною усмішкою, і вона відповідає йому так само, а мимохідь гладить кучеряве волосся замурзаного голопузика, і мати його тане від щастя.

Для неї, здавалось, не було «юрби» — вона скрізь розглядала людей. Може, це й робило з неї справжню людину?

А «ранки» у дитячому притулку графа Потоцького!

Хор блідих, пострижених, одягнених в однаковий казенний сірий одяг хлопчиків і дівчаток співає тонкими тремтячими голосами урочисту кантату — подяку за милість до них, за доглянуте дитинство бідних сиріт. Гості дивляться зворушено на графа Потоцького. Скільки він робить добра! А на цих однакових дітей, — як тільки їх розрізняють доглядачі, чи, може, й не розрізняють зовсім? — як на якусь мошкару.

А вона, Марія Олександрівна, підходить у перерві, і її враз обліплює ця мошкара, і вона гладить їхні стрижені голівки і навіть цілує меншеньких!

— А як Парасочка? Ти вже не плачеш? А Левко? Вже не бешкетує?

Вона навіть пам'ятає з минулого свята їхні імена! І після цього вона не дивиться, яке справила враження на публіку, і не витирає руки одеколоном, як зробила одна пані, вийшовши після «концерту» на вулицю, зауваживши гребливо: «У них якийсь специфічний дух!»

Вона йде після «свята» в притулку зажурена. Для неї це не «мошкара», не безіменна юрба, для неї — маленька Парасочка, жвавий Левко, сумна Настуся — діти, з притаманним їм бажанням ласки, радості, усмішки. Цього саме не вистачає в притулку, хоча, звичайно,вони тут одягнені, нагодовані (проте завжди хочуть їсти) і їх навчать якомусь ремеслу, а дівчат вивчать на швачок або досконалих панських покоївок.

...Та чи не наилюбіше і не найболючіше згадати ті години, коли вдвох читали.

Якось так сталося, що потаємну літературу, що її діставав Ілля Петрович, він читав з Марією Олександрівною. Ніхто б про нього не міг подумати — тихого, соромливого вчителя математики,'що саме він мав зв'язки з Києвом, з революційне настроєною молоддю, студентами, і що йому передавали лондонські видання — «Колокол», «Полярную звезду», «Голоса из России».

З нею, а не з Опанасом Васильовичем, який був колись причетний до Кирило-Мефодіївського братства, читали заборонену, небезпечну літературу.

Якось вона зайшла до нього, а в кімнаті сиділи старші хлопцігімназисти, і вони читали статтю Іскандера — Герцена. Так, так, тоді ще цей Теобальд (або Тедзик) Шуазель був, тоді він кінчав гімназію, а зараз він приїхав у Немирів до родичів і також сидить у залі.

Тоді виникла гаряча розмова про пригноблення Польщі і в висловлюваннях Тедзика лунала ненависть до росіян як до гнобителів. Ілля Петрович розтлумачував, наскільки це хибно — отака національна ворожнеча, і Марія допомогла йому, спитавши: «А ви не бачите хіба, як терпить і наш український народ, і російський, і хіба у нас з вами не один і той же ворог?»

Потім читали Герцена і наче знаходили відповідь на всі пекучі питання, і Тедзик схвильовано казав:

— Я розумію, розумію, я неправий, ви мені ближче, ніж інші поляки, навіть ближче, ніж рідні! — І раптом спитав Марію Олександрівну: — Але ж ви, певне, полька з походження, ви так добре розмовляєте по-польськи, наче у Варшаві народились.

Вона засміялась.

— Це я вже тут, у Немирові, вивчилась. А знаєте, моя бабка з материного роду—литвинка, вона з Радзівіллів.

— Ого, — задоволене вигукнув Теобальд, — з самих Радзівіллів!

— Але ж