Рей Бредбері - Смерть — діло самотнє

ж? І я, і ви так само могли опинитися там, у каналі, а йому, бідоласі нещасному, вже ніколи не бачити білого світу й лежати вічно самому-одному. Хіба це вам ні про що не говорить?.. Е, що з вами, юначе? Вам ніби недобре. Я забагато балакаю, так?

— Він не казав, хто мав його зустріти, де, коли, як? — запитав я.

— Та ні, нічого такого особливого не пригадую. Хтось мав приїхати приміським трамваєм, забрати його й довезти до самої танцювальної зали. Вам колись траплялось їхати тим трамваєм у суботу опівночі, коли старі дами й панове юрбою сунуть із Майронової зали в своїх пронафталінених хутрах і вицвілих смокінгах, напахчені дешевими парфумами й раді-радісінькі, що не поламали собі ноги на слизькому паркеті, а по їхніх лисинах котиться піт, по щоках пливе косметика й навколо починає тхнути прілим лисячим хутром? Мені одного разу трапилося, то я подививсь на все те й не поїхав. Побоявся, що по дорозі до моря трамвай зупиниться біля кладовища «Трояндовий сад» і половина цього люду вийде там. Ні, красно дякую за таку компанію… Я не забагато балакаю? Коли що, то ви скажіть… Так чи так, — озвався він по паузі, — а той бідолаха мертвий, і найстрашніше ось що: він сотні років лежатиме в домовині й згадуватиме, хто так з біса жахливо підстриг його востаннє, а це ж бо я. Отаке зі мною діється всі ці дні. Погано підстрижені люди гинуть, потопають, і я дедалі ясніше усвідомлюю, що мої кляті руки ні до чого не придатні, і…

— А ви не знаєте, хто мав зустріти старого й відвезти до танцювальної зали?

— Хто ж його знає? Та й чи не однаково? Старий казав, що його мали зустріти о сьомій перед кіно «Венеція», подивитися з ним частину програми, повечеряти в кафе Модесті, останньому, яке ще працює на помості, і вже тоді їхати до міста. На вальс із дев'яностодев'ятирічною Роуз Квін. Оце вечір, еге ж? А потім — додому, до ліжка, навіки!.. Та навіщо все воно вам, синку? Ви ж…

Задзвонив телефон.

Кел глянув на апарат, і обличчя його зблідло.

Пролунало три дзвінки.

— Ви не хочете брати трубку, Келе? — спитав я.

Кел дивився на телефон з таким самим виразом, з яким і я дивився на свій «приватний» у будці біля бензоколонки, де мене чекали дві тисячі миль мовчанки й тяжкі зітхання в трубці. Тоді похитав головою.

— Навіщо її брати, коли нічого там не почуєш, крім поганих вістей? — мовив він.

— Часом буває такий настрій, — зауважив я.

Потім повільно зняв пов'язану навколо шиї накидку й підвівся з крісла.

Кел машинально простяг руку по гроші. А похопившись, тихенько лайнувся, забрав руку й відвернувсь до каси. Крутнув ручку.

У віконечку вигулькнуло кілька нулів.

Я поглянув на себе в дзеркало й мало не загавкав на того, кого там побачив.

— Знаменита стрижка, Келе, — мовив я.

— Ідіть собі.

Простуючи до дверей, я торкнувся рукою того місця на стіні, де завжди висів Скотт Джоплін, витинаючи щось потрясне своїми великими, схожими на чорні банани пальцями.

Якщо Кел і помітив це, то не сказав ані слова.

Послизаючись на чужому волоссі, я вийшов надвір.

Я йшов, аж поки опинився на освітленій сонцем місцині біля схованого у високій траві будинку Крамлі.

Постояв перед ним.

Мабуть, Крамлі відчув, що я там. Він розчахнув двері й спитав:

— Ви знов за своє?

— Та не був я тут. Не в моєму звичаї розгулювати й лякати людей о третій годині ночі, — сказав я.

Він подививсь на свою ліву руку й простяг її до мене.

На долоні лежав невеличкий жмуток масних зелених водоростей зі слідами пальців Крамлі, що стискали його в кулаці.

Мов гравець, що б'є чужого туза козирем, я простяг свою руку й розтис пальці.

На моїй долоні лежав такий самий жмуток водоростей, тільки сухих і трохи розкришених.

Крамлі підвів погляд від наших долонь і подививсь на мої очі, чоло, щоки, підборіддя. Тоді зітхнув.

— Абрикосовий пиріг, карликовий гарбузик, стиглий помідор, соковитий персик — ось що ви мені нагадуєте, каліфорнійський сину Санта-Клауса, все разом. Як я можу визнати винною людину з таким обличчям? — Він опустив руку й відступив убік. — Пиво любите?

— Не дуже, — відповів я.

— Мабуть, краще б зробити вам шоколадний коктейль?

— А можете?

— Ні, хай йому чорт. Питимете пиво й полюбите його. Заходьте.

Хитаючи головою, він рушив у дім, а я поплентав ззаду й причинив двері, почуваючи себе школярем, що прийшов навідати вчителя.

Крамлі стояв перед вікном у вітальні й видивлявся на голу витоптану стежку, якою я щойно прийшов.

— Чорт забирай, о третій годині ночі… — бурмотів він. — О третій! Просто отам за вікном. Я чув, як хтось плакав, ви собі уявляєте? Плакав! Аж мороз пішов поза шкірою. Наче примарна плакальниця на похороні. Чортівня якась. Ану, дайте я ще раз погляну на ваше обличчя.

Я показав йому обличчя.

— Господи, — мовив він, — ви завжди так легко червонієте?

— Не можу нічого вдіяти із собою.

— Їй-богу, ви, мабуть, вирізали б половину індійського села, та й тоді мали б вигляд невинного ягняти. Що там у вас усередині?

— Шоколадні цукерки. А коли можу собі дозволити, тримаю в холодильнику шість різних сортів морозива.

— І, напевне ж, купуєте його замість хліба.

Я хотів був заперечити, але Крамлі спіймав би мене на брехні.

— А тепер скиньте тягар з печінки й скажіть, яке пиво вам найменш до смаку. Я маю «Будвайзер» поганий, «Будвайзер» препоганий і «Будвайзер» поганющий. Вибирайте.