Валерій Олександрович Шевчук - Привид мертвого дому. Роман-квінтет

Зиркнув кудись над головою Карася, десь на поплавки, що бовталися під дахом сарайчика, і пішов. Карась почухав потилицю, зітхнув, і наступного ранку Карасиха побігла під галерейні сходи на веранду, на яку виходили двері міліціонера Гомзина й Червоної Шапочки, і в руках у неї була миска, покрита марлечкою. Подзвонила, звівшись навшпиньки, а коли в дверях виросла жінка Гомзина — кацапка, мов факір, зісмикнула з миски марлечку, і там заграла білою лускою риба: і плотвички, і єльці, і пічкурі.

— Ах, спо-осібо-о! — сказала Гомзинша. — Ми так бєдно-о-то-о живьом, что-о нєчєм-то-о и деток-то-о нако-ормить-то-о!

— Їжте на здоров’ячко, їжте на здоров’ячко, — казала Карасиха, чекаючи поки Гомзинша поверне їй мисочку. Та пішла в квартиру, а за мить повернулася:

— Токие тяжо-олиє вре-ємєна, что-о го-олову сєбє-то ло-маєшь, чєм етіх-то дєток ко-ормить-то. Спо-осібо, прино-осітє єщо-о!

Загалом, утрата від такого приносу в Карася була невелика, бо внизу вже стояв наповнений рибою кошик, а сама Карасиха так поспішала теж із певної причини: бігла на базар, щоб ту рибу швиденько продати, бо як кажуть: свіженьке — дорогеньке!

Найцікавіше було дивитися, коли ця родина кудись виходила із двору: в кіно, якого вони були любителі, чи десь у гості. Попереду плив, одягнутий у сірий костюм, у білій сорочці під сіру краватку і з сірим капелюхом на голові Карась, він спокійно й поважно ніс кругле черево, а ноги ступали на траву чи стежку обережненько, ніби й не торкалися землі. За ним пливла уже також достатньо кругленька Карасиха, здавалося, що сукня на ній була не вдягнута (до речі, також сіра), а натягнута, притому тканина напиналась аж так, що зусібіч віддувалися округлі кавалки товщу: на грудях, на боках, на спині. Волосся в неї зачісувалося біля голови щільно, аж облягало голову, як пір’я у пташки, а ззаду віддималася круто сплетена і скручена курдулька; личко Карасиха мала геометрично кругле із привішеним підгарлом, а з вух звисали золоті півмісяці-серпики. За нею ступали одягнені точнісінько в такі, як у батька, сірі костюмчики й білі сорочечки пузетенькі Карасики, краваток, звісно, в них не було, а замість капелюха кожен мав сіру солом’яну тюбетеєчку. І коли я зорив згори на цей урочистий похід, мені здавалося, що я на березі ріки й дивлюся у воду, і в тій воді спокійно пливе зграйка карасів: один великий, другий менший і четверо маленьких. І всі були під той час зосереджено урочисті, бо жили й пливли в своїй стихії — нічого їм у цьому світі не бракувало. Коли ж підпливали до майстерні-сарайчика євангеліста Сухаря, Карась статечно підіймав капелюха, бо він, як вже казалося, євангеліста вельми шанував, а той зупинявся на вході з рубанком у руці або з чашкою чаю і з розмоченим сухарем і дивився на похід голубими, лагідними очима, — здається, старому та вічно заклопотаному Сухареві також подобалося, що хтось його в цьому світі шанує.

У вільний час Карась таки любив заходити до євангеліста Сухаря, але різниця між ними була та, що Карась був войовничий атеїст і намагався навернути на своє безвір’я Сухаря, кажучи йому один і той же резон:

— Кажете, що є Бог, а я кажу, що нема. І знаєте чому? — на вустах зацвітала хитренька усмішка, а поросячі очка пломеніли. — А тому, що все в світі одне одного пожирає: гусінь жере листя, пташка — гусінь, кішка чи собака — пташку, малу рибу — окунь, окуня — щука, а все разом пожирає чоловік. Отож він ото і є у світі Бог, а над ним, щоб і його пожирало, нічо й нема, хіба смерть. А коли вже Бог я, — Карась реготав, аж ходором ходило його тіло, — то вже навєрно знаю: ніякого Бога нема, це його попи вигадали, бо і їм тра їсти, понімаєш, а самі вони робити не дуже, ото й дурять дурних. А ніякого Бога не може бути, бо він би тоді пожирав людей, як ми пожираємо курей, чи яловичину, чи рибку, чи свинину, чи часом, як оце я, й собачатину. От як я розсуждаю, і ви мене тут не перепрете, хоч вас і уважаю… Ну, переконайте мене, що це не так?

Спершу євангеліст Сухар пробував його переконувати, але Карась мав один спосіб суперечки: на кожен резон він повторював у скороченому чи розширеному варіанті той-таки свій монолог про всепожирання і блаженно сипав іскрами із поросячих очок; просто він ніякої думки, що суперечила б його помислам, не приймав, а подратувати співрозмовника любив. Через те євангеліст Сухар перестав його переконувати, і в такий спосіб вони знайшли між собою порозуміння, тобто кожен залишився при своїй правді…

Одного разу покликав мене до себе наш інвалід Георгій Ковальчук і, давши мені гроші, по-особливому тремтливим голосом попросив сходити на базарчик і купити букета-вінка, які тоді торгівці квітів вибагливо укладали, притому найбільшого. Завдання було трохи дивне, і я спитав у Ковальчука: для чого йому квіти?

— Є один план, — загадково сказав інвалід.

До базару було недалеко, пройти трохи вгору по Кам’янці, там перескочити гребельку, видряпатися дерев’яними східцями на вщерть зарослу дерезою Замкову гору — от він і базар, де стояла чотирикутна цегляна будка для продажу гасу, до якої постійно тяглася черга: люди з каністрами й найрізноманітнішими бляшаними банками, а чи просто з відрами. В будці біля залізної, зрізаної вгорі бочки, в яку тоненькою цівкою лився гас і до якої був привішений набір також бляшаних черпалок (на два літри, літр, півлітра і чверть), стояв весь просякнутий, як мені здавалося, гасом продавець із сіро-червоним обличчям; вряди-годи він управно хапав черпачка за довгу ручку і занурював його в бочку, по тому виливаючи у лійку. За його спиною стояла залізна полиця, на якій рядком стояли пляшки із зображенням людського черепа і з фіолетовою рідиною всередині — денатурат; деякі п’яниці розпивали його, зовсім не вражаючись отим черепом на етикетці й написом: «Отрута!». Ще недавно, тут-таки за ятками, була й товкучка, але тепер її звідси забрали й перевели на Смолянку. З лівого боку вивищувався великий цегляний павільйон, де продавали м’ясо, молоко, сир і