Річард Бах - Фантастика Всесвіту. Випуск 1

вдарилася головою, бо праворуч лишилася велика гуля. Доктор Томас також довідався, що в Лін Ен двічі були атипові пап-мазки і що за тиждень вона мала знову перевіритися в гінекологічному відділенні. Нещодавно вона також хворіла на інфекційне запалення сечового міхура, яке вилікувала сульфаніламідами.

Записавши все це до історії хвороби, доктор Томас покликав сестру й провів найретельніший огляд, якому Лін Ен будь-коли піддавали. Він повторив усе, що вже зробив доктор Хаггенс, виконав ще багато дечого на додачу. Більшість проб, що він їх брав, були для Лін Ен цілковитою таємницею, але його прискіпливість вселила в неї надію. Єдине, що їй не сподобалося, це спинномозкова пункція. Лежачи на боці, з коліньми, притиснутими до підборіддя, вона відчула, як голка уштрикнулася в її шкіру на попереку, але біль за мить вгамувався.

Після огляду доктор Томас сказав Лін Ен, що хоче зробити кілька рентгенограм, щоб встановити, чи не пошкодила вона череп під час падіння. Перш ніж піти, додав, що під час огляду виявив лише те, що певні ділянки її тіла начебто втратили чутливість, але зізнався, що не знає, чи має це дотичність до її скарг.

Лін Ен знову залишилася сама.

— Чи можеш ти в це повірити? — спитав Філіпс, наминаючи кусень індичатини. Він швидко прожував і ковтнув. — Перший покійник у Маннергейма на операційному столі, і треба ж так статися — це саме та хвора, мозок якої я хотів зняти!

— Здається, їй був тільки двадцять один рік, — проговорила Деніс.

— Саме так, — Мартін посолив і приперчив м’ясо, щоб надати йому хоч якогось смаку. — Трагедія. Справді, подвійна трагедія, бо я не можу зробити рентгенограми.

З тацями в руках вони забилися в найдальший кут лікарняного кафетерію — якнайдалі від шаф із гарячими стравами — сподіваючись якомога більше відгородитися від оточення колег і фахових розмов. Завдання було не з легких. Стіни було пофарбовано в брудно-гірчичний колір, підлогу встилав сірий лінолеум, пресовані пластикові стільці були якісь жахливі жовто-зелені. А в глибині зали система лікарняного сповіщення неперервно називала прізвища лікарів та номери телефонів, за якими їм слід було подзвонити.

— З якого приводу її оперували? — спитала Деніс, набираючи салати з тарілки свого шефа.

— Приступи. Але найцікавіше те, що в неї був, можливо, розсіяний склероз. Після того, як ми попрощалися вдень, мені спало на думку, що зміни щільності тканин, які ми бачили на знімках, можуть свідчити про якесь загальне неврологічне захворювання. Я проглянув історію хвороби. В неї підозрювався розсіяний склероз.

— Ти не дивився плівок хворих із підтвердженим розсіяним склерозом? — поцікавилася Деніс.

— Почну ввечері, — відповів Філіпс. — Щоб установити, як працює Майклзова програма, я мушу прогнати крізь машину якомога більше знімків черепа. Буде дуже цікаво, якщо пощастить знайти інші випадки з такою ж рентгенологічною картиною.

— З твоїх слів видно, що ваш дослідницький корабель рушає в плавання.

— Сподіваюся, — Мартін покуштував спаржі і йому не схотілося її їсти. — Спробую не піддаватися надто сміливим мріям на першому етапі, але, Богом присягаюся, мені здається, що все йде пречудово. Ось чому мене так схвилював цей випадок з Маріно. Він обіцяв відчутні результати. Шанс цей іще не втрачено. Сьогодні ввечері буде розтин, і я спробую зіставити рентгенологічну картину з результатами патологоанатомів. Якщо це справді розсіяний склероз — ми починаємо велику гру. Але мені так необхідно вирватися з цієї лікарняної мишачої біганини. Хоча б на пару днів на тиждень.

Деніс поклала виделку і поглянула в Мартінові рухливі голубі очі.

— Піти з лікарні? Ти не маєш на це права. Ти ж один з кращих нейрорентгенологів. Згадай про хворих, яким допомагає твій досвід. Якщо ти залишиш клінічну радіологію — це буде справжнє нещастя!

Мартін поклав виделку й стиснув її руку. Вперше йому було начхати, чи дивиться на них хтось інший.

— Деніс, — проговорив він, — зараз у мене є тільки дві по-справжньому потрібні речі: ти й моя наукова робота. І якби я міг заробляти на хліб тим, що був би з тобою, я, можливо, залишив би й науку.

Деніс поглянула на Мартіна, не знаючи, чи прийняти його слова як комплімент, чи насторожитися. Вона дедалі більше переконувалася, що він її любить, але ніколи не думала, що його наміри такі серйозні. З самісінького початку вона мало не побожно ставилася до його репутації та його по-справжньому енциклопедичних знань у радіології. Водночас він був для неї і коханцем, і науковим кумиром, і вона й думати собі не дозволяла про те, що, можливо, їхні взаємини матимуть серйозніше продовження. Не була певна, чи сама до цього готова.

— Слухай, — вів далі Мартін, — зараз не місце й не час для таких розмов. — Він відсунув тарілку із спаржею наче на підтвердження цієї думки. — Але мені важливо, щоб ти знала, чим я керуюся. Ти зараз лише починаєш клінічну практику, і вона приносить тобі велике задоволення. Ти весь час із хворими, вивчаєш їх. У мене на це, на нещастя, лишається мізерно мало часу. Більшу частину дня я намагаюся розв’язувати адміністративні головоломки чи видряпатися з бюрократичного лайна. І цим усім я ситий по горло.

Деніс підвела ліву руку, яку все ще стискала Мартінова долоня, і ніжно провела губами по кісточках його пальців. Це тривало єдину мить. Тоді вона поглянула на нього з-під своїх темних брів, зумисно кокетуючи, щоб погамувати його раптову злість І, як і завше, домоглася успіху — Мартін розсміявся. Перш ніж випустити руку Деніс, він іще раз стиснув її, озираючись на всі боки, чи ніхто цього не помітив.

Від різкого звуку біпера обоє вони здригнулися. Мартін відразу ж підвівся і підійшов до внутрішнього телефону. Деніс стежила за ним поглядом. Її тягнуло до нього від першого дня їхнього знайомства, а його почуття гумору й дивовижна чуйність вабили все більше й більше. І ось тепер, коли він зізнався, що невдоволений своїм становищем, коли виявив свою вразливість, це зробило його ще дорожчим і ближчим.