Євгенія Йосипівна Яхніна - Жак Відважний з Сент-Антуанського передмістя

хоч йому вкрай не терпілося швидше дізнатися про всі подробиці.

Тільки-но Жак замовк, Шарль вигукнув:

— Треба насамперед розшукати Ежені!

— Та й розшукувати нічого. Я знаю її адресу.

— Я піду з тобою!

— Ні. Я піду сам. Хто його знає, вона може злякався. Якщо вона й справді несповна розуму, то й мене, напевне, не дуже привітно зустріне…

— Далебі, ти маєш рацію… Але, якщо через неї тобі пощастить знайти Робера, що тоді?

— Що? — Жакові очі спалахнули. — Я уб'ю його! Уб'ю своїми руками!

— Ти? — Шарль розгублено глянув на Жака. — Ти міг би його убити?

— Він боягуз і зрадник! Він зрадив найсвятіше, що є на світі, — дружбу. Що ж накажеш з ним робити?!

Шарль замислився, а потім нерішуче запитав:

— Ось ти кажеш: друг, Робер був другом Фірмена. А ти… ти мені друг?

— Отакої! — засміявся Жак. — Невже ти сумніваєшся?

— Ні, я вірю, що ми справжні друзі. А коли друзі, значить, треба бути відвертими один з одним. — Шарль раптом затнувся. Він згадав про Віолету. Зніяковів і Жак. Він теж подумав тієї миті, що вони з Шарлем завжди уникають розмови про сестер Пежо.

Намагаючись здолати ніяковість, Шарль швидко закінчив:

— А головне, допомагати один одному в біді й горі…

— У біді й горі — це просто. А в щасті, в удачі, як тоді?

— Ну, це вже зовсім просто. Щастя ділити легко…

— Ні, ні, щастя якраз ділити важко! Ось, наприклад: станеш ти через два роки майстром-ювеліром, а там, дивись, і власним ділом обзаведешся. А я? Я і на той час, і після бігатиму і в дощ, і в спеку набережними та бульварами у пошуках гарної книжки… Може, ти й зовсім не захочеш зі мною знатися тоді.

— Що ти! Які дурниці ти говориш! — вигукнув Шарль, і на його відкритому обличчі з'явилося таке щире обурення, що це навіть втішило Жака. — Може, ти раніше від мене в люди виб'єшся і тоді скажеш: горе я готовий з тобою ділити, ну а щастя — ні?

Тепер настала Жакова черга обурюватися:

— Ну, брате, це на мене зовсім не схоже! І ти це добре знаєш. Та ось що я зараз подумав: про що ми з тобою, два дурні, розмовляємо? Хіба щастя в тому, щоб бути багатим, хоч воно й непогано і самому щодня обідати, і щоб усі твої близькі ситими були… Щастя…

— У чому воно?

Жак замислився.

— Не можу відповісти одразу. Але знаю напевне: не в ситості. А ти як гадаєш?

— Так, як і ти. Але де шукати щастя — не знаю…

Жак раптом щиро засміявся:

— У нас ще є час про це подумати… Ти про Ореста й Пілада чув?

— Н-ні…

— Це були такі друзі — їхній дружбі ні розлука, ні біда, ні нестатки не могли стати на перешкоді. Цей міф мені ще отець Поль розповідав, коли я в селі жив. А в крамниці в мене чудова книжка про них є. Приходь нині до мене, я тобі почитаю… Ось хто умів дружити!

— І ми зуміємо! — твердо сказав Шарль.

— Зуміємо! — підтвердив Жак. — І в біді, і в щасті! Дружити то дружити!

Розділ тринадцятий
СПІВУЧА СОРОКА

Коли Жак, підійшовши до маленького будиночка, що притулився поміж двома великими, несміливо запитав воротарку, чи живе тут пані Лефлер, та подивилася на нього пильно й відповіла запитанням:

— Співуча Сорока?

Він ствердно хитнув головою.

У просторій кімнаті, до якої його провели, майже не було меблів. Усю обстановку складали кушетка і маленький столик, на якому купою були накидані клапті якоїсь шовкової матерії, мотки ниток різних кольорів, обривки різноманітних стрічок. Проте в кімнаті було дуже чисто. Чепурною була й жінка, що сиділа край столу з шиттям в руках. Була вона маленька на зріст і мала вигляд майже дитини. Та, придивившись, Жак побачив зморшки на дитячому личку, рум'яному, але схожому на печене яблуко. Коли Жак наблизився, жінка підвела на нього прозорі, майже лялькові очі. І лише зараз Жак помітив, що по підлозі ходить сорока, поважно позираючи чорними намистинками-очима.

— Ви до мене? — запитала жінка молодим, ледь надломленим голосом. Либонь, щось у Жакові — чи його юність, чи стриманість манер — викликало її прихильність і довіру. — Ви друг Фірмена? Це він вас прислав?

Не чекаючи відповіді, жінка заговорила швидко-швидко, щохвилини втрачаючи зв'язок між думками й словами:

— Ви, мабуть, училися разом з Фірменом… Я так боялася, що він захворіє. Там холодно, дуже холодно… Я хотіла вишити йому хустку на шию. Ви знаєте, коли болить голова, дуже добре тримати її в теплі… я завжди це говорила Фірмену… — Жінка раптом засміялася зовсім свідомо й додала — Ще тоді, коли я не була Співучою Сорокою.

Мовби вторячи своїй господині, сорока на підлозі видала якісь дивні гортанні звуки, і Жакові стало ніяково від усього цього оточення. «Що за чортівня?» — подумав він.

— Ви говорили про Фірмена, — несміливо нагадав він Ежені. — Скажіть, давно ви його бачили?

Обличчя Ежені стало надзвичайно серйозним.

— Він зі мною весь час, завжди, — відповіла вона. — І нікого іншого я не чую. А він говорить. Тільки інші не догадуються. Але нехай цього не знає той… з порожніми очима. — Вона наморщила чоло й суворо насварилася пальцем невідомо кому, можливо, тому, хто їй увижався позаду Жака. — Вони вирішили, що коли заховали Фірмена туди, то його нема на світі… Габі, замовкни! — звернулася вона до сороки. — Ти знову заглушуєш його голос. Він прийшов, а ти співаєш…

«Тільки