Педро Антоніо де Аларкон - Трикутний капелюх

в щось вбратися! Хіба ти не знаєш, що весь мій одяг украли? Адже, ватага злодюг під проводом дядька Лукаса…

— Брехня! — перебила наваррка.

— Стривайте, сеньє Фраскіта… — з дозволу корехідора та всіх присутніх відвів її вбік Гардунья. — Якщо ви не владнаєте справи, то він усіх нас повісить, починаючи з дядька Лукаса!..

— Та що тут коїться? — наполягала сенья Фраскіта.

— А коїться те, що дядько Лукас розгулює зараз по місту, вбравшись корехідором… і господь відає, чи не проникне він завдяки цьому одягу до самої спальні дружини корехідора.

І в кількох словах альгвасил переказав сеньї Фраскіті все, що нам уже відомо.

— Господи Ісусе! — простогнала наваррка. — Так мій чоловік гадає, що я збезчещена! Так він вирядився до міста, щоб помститися! Мерщій, мерщій до міста! І виправдайте мене в очах мого Лукаса!

— Рушаймо до міста! Не можна допустити, щоб той чоловік говорив з моєю жінкою і плів їй усякі нісенітниці, — оголосив корехідор, кинувшись до одної з ослиць. — Підставте коліно, щоб я сів верхи, сеньйоре алькальд.

— До міста, так… — докинув Гардунья. — І дай боже, сеньйоре корехідор, щоб дядько Лукас, одягнений у ваше вбрання, вдовольнився самою лише розмовою з сеньйорою!

— Що ти верзеш? — гаркнув дон Еухеніо де Суньїга. — Гадаєш, що отой репаний здатен…

— На все! — ствердила сенья Фраскіта.

XXVIII
Слався, пречиста діво! Пів на першу ночі! Дощу немає[35]

Так виголошували на вулицях міста ті, звичайно, кому належало, — коли жінка мірошника і корехідор, обоє на ослицях, сеньйор Хуан Лопес на мулі та два альгвасили пішки прибули до дверей корехім’єнто.

Двері були замкнені.

Усе мало такий вигляд, ніби для правителя, так само як і для його підлеглих, на сьогодні робочий день уже скінчився.

«Кепсько!» — подумав Гардунья і кілька разів грюкнув у двері молотком.

Минуло досить часу, проте ніхто не відчинив дверей, ніхто не відгукнувся.

Сенья Фраскіта стала жовтіша за віск.

Корехідор устиг обгризти за цей час усі нігті на обох руках.

Усі мовчали.

«Бух!.. Бух!.. Бух!..» — сипалися удари в двері корехім’єнто — то по черзі стукали альгвасили та сеньйор Хуан Лопес… Дарма! Ніякої відповіді! Ніхто не відчиняв! Ніхто не поворухнувся!

Чутно лише було чистий передзвін струменів у фонтані в дворику.

Збігали хвилини, довгі, як вічність.

Нарешті десь біля першої години ночі на другому поверсі прочинилося віконце і жіночий голос запитав:

— Хто там?

— Це голос мамки… — прошепотів Гардунья.

— Я! — відповів дон Еухеніо де Суньга. — Відчиніть!

Запала тиша.

— А хто це «я»? — відгукнулася нарешті мамка.

— Хіба не чуєте? Я, господар!.. Корехідор!..

Знову тиша.

— Ідіть собі з богом! — відказала трохи згодом добра жінка. — Наш хазяїн вже годину як повернувся і ліг спочивати. Лягайте й ви, проспіться, щоб хміль з голови вилетів!

Віконце з грюкотом зачинилося.

Сенья Фраскіта затулила обличчя руками.

— Мамко! — проревів корехідор у нестямі. — Чи ви не чуєте, що то я наказую вам відчинити двері?! Хіба не чуєте, що то я? Чи теж бажаєте на шибеницю?

Віконце знову прочинилося.

— Ану, погляньмо… — промовила мамка, — хто це там зняв вереск?

— Я корехідор!

— Годі дурниці плести! Чи ж я не сказала, що сеньйор корехідор повернувся ще до півночі… Я на власні очі бачила, як він замкнувся в кімнатах сеньйори! Глузувати надумали? Зачекайте ж… Ось я вам зараз покажу!

Тієї ж миті двері зненацька розчинилися, і ціла хмара слуг та судових виконавців, озброєних кийками, накрила тих, що стояли біля дверей.

— Ану, де той, що видає себе за корехідора? — люто горлали вони. — Де той штукар? Де той п’яниця?

І в темряві зчинилася така колотнеча, що ніхто нічого не міг розібрати; дісталося на горіхи і корехідорові, і Гардуньї, і сеньйорові Хуану Лопесу, і Тоньюело.

Похід цієї ночі коштував корехідорові вже другої прочуханки, не кажучи вже про купання в лотоках.

Сенья Фраскіта, яка стояла збоку, плакала вперше в житті…

— Лукасе! Лукасе! — промовляла вона. — І ти повірив! Ти міг обіймати іншу! Ой! Нашому горю не зарадиш!

XXIX
Post nubila… Diana[36]

— Що це за гамір? — владно пролунав над усім цим гвалтом спокійний, приємний голос.

Усі звели догори голови і побачили, що на балконі стоїть жінка в чорному вбранні.

— Сеньйора! — прошелестіло серед слуг. Вони зразу ж припинили вимахувати кийками.

— Моя жінка! — остовпів дон Еухеніо.

— Пропустіть тих селюків… Сеньйор корехідор дозволяє… — додала дружина корехідора.

Слуги розступилися; сеньйор Суньїга з товариством увійшли до вестибюля й рушили сходами нагору.

Жоден злочинець не підіймався на ешафот таким непевним кроком і