Педро Антоніо де Аларкон - Трикутний капелюх

— Ще ні! Будьте спокійні. Я заскочив дізнатися, чи нема якоїсь новини.

— Нема.

— А де сеньйора?

— Вона в своїх покоях.

— Сюди входила яка-небудь жінка?

— 3а весь вечір ніхто не з’являвся…

— Тож не впускайте жодної людини, хто б вона не була і що б не казала. Мало того, хапайте, кожного, хто питатиме сеньйора чи сеньйору, хоч би сама вранішня зоря, і тягніть до в’язниці.

— Схоже, цієї ночі йде полювання на велику дичину?

— Великі лови! — додав другий.

— Щонайбільші! — багатозначно підтвердив Гардунья. — Поміркуйте собі, яка тонка справа, коли ми з корехідором особисто пішли на облаву!.. Ну… то бувайте, хлопці. І пильнуйте!

— Ідіть з богом, сеньйоре Бастіан, — хором відповіли всі, віддаючи честь Гардуньї.

— Зайшла моя зірка! — бурмотів Гардунья, виходячи з корехім’єнто. — Навіть жінки замилюють мені очі! Замість їхати до міста, жінка мірошника подалася в село розшукувати свого чоловіка… Бідний Гардунья! Що сталося з твоїм нюхом?

Отак досадуючи, він звернув до млина.

Мав рацію альгвасил, коли нарікав, що втратив свій колишній нюх, бо й тепер він не вчув чоловіка, який причаївся у верболозі біля яру. А той, помітивши Гардунью, уткнув носа в свій плащ, чи то пак — яскраво-червоний плащ корехідора, і пробурмотів:

— Стережися, Пабло![34] Оно йде Гардунья!.. Не треба, щоб він мене бачив…

То був дядько Лукас в одежі корехідора; він прямував до міста, час від часу повторюючи свою сакраментальну фразу:

— Жінка корехідора теж непогана!

Гардунья проминув його, не помітивши, а вдаваний корехідор вийшов з своєї схованки і рушив до міста…

Скоро й альгвасил додибав до млина, як вже було сказано на початку цього розділу.

Корехідор лежав у ліжку в тому ж вигляді і в тій самій позі, як його бачив дядько Лукас крізь замкову шпарину.

— Добре ж я пропотів, Гардуньйо! Здається, я врятувався від хвороби! — вигукнув корехідор, як тільки альгвасил зайшов до спальні. — А сенья Фраскіта? Ти зустрівся з нею? Привів її сюди? Вона говорила з сеньйорою?

— Жінка мірошника, сеньйоре, — жалісливо промовив Гардунья, — ошукала мене, як послідущого дурня: вона поїхала зовсім не в місто, а в село… по чоловіка. Пробачте мені мою дурість…

— Тим краще! Тим краще! — зрадів корехідор, і в очах у нього блиснули мстиві вогники. — Тепер усе врятоване! Ще до світанку дядько Лукас та сенья Фраскіта, зв’язані лікоть до ліктя, будуть відпроваджені до в’язниці, там вони згниють, і їм нікому буде розповісти про пригоди цієї ночі. Принеси мій одяг, Гардуньйо, він, мабуть, уже висох… Принеси і вдягни мене! Коханець знову стає корехідором!..

Гардунья спустився на кухню по одяг.

Тим часом сенья Фраскіта, сеньйор Хуан Лопес і Тоньюело під’їжджали до млина; за кілька хвилин вони стояли вже біля порога.

— Я зайду перший! — заявив алькальд. — Недарма ж я — влада! Ти, Тоньюело, прямуй за мною, а ви, сеньє Фраскіта, почекайте за дверима, доки я вас покличу.

Сеньйор Хуан Лопес пробрався до альтанки і там при місячному сяйві помітив горбатого чоловіка, одягнутого так, як звичайно вдягався мірошник, — у куртці й штанях з темного сукна, підперезаний чорним поясом, у блакитних панчохах та плюшевій шапочці, які носять мурсійці, і з плащем, перекинутим через плече.

— Ось він! — крикнув алькальд. — Іменем короля! Здавайтеся, дядьку Лукас!

Чоловік у шапочці спробував шмигнути в двері.

— Здавайся! — своєю чергою заволав Тоньюело, підскочивши до нього й хапаючи його за комір. Він піддав йому коліном під зад і повалив на землю.

В ту ж мить хтось кинувся на Тоньюело, вхопив його за пояс, швиргонув на бруковану долівку і засипав градом ляпасів.

То була сенья Фраскіта.

— Волоцюго! Облиш мого Лукаса!

Якийсь чоловік, ведучи за недоуздок ослицю, став у цю хвилину в воротях. Умить оцінивши ситуацію, він рвучко метнувся на порятунок Тоньюело…

То був Гардунья. Не за сільського альгвасила поліз він у бійку, ні — Гардунья був певний, що рятує дона Еухеніо де Суньїгу.

— Сеньйоро, майте шану до мого начальника! — кинув він жінці мірошника й повалив її спиною на альгвасила.

Сенья Фраскіта, опинившись між двох вогнів, з такою силою вдарила Гардунью в живіт, що той гепнувся навзнак і простягся долі.

Тепер уже всі четверо качалися по землі.

Сеньйор Хуан Лопес притиснув ногою до долівки так званого «дядька Лукаса», не даючи йому звестися.

— Гардуньйо! Рятуй! Іменем короля! Я корехідор! — не втерпів зрештою дон Еухеніо, почуваючи, що алькальдове ножисько в постолі з бичачої шкіри ось-ось розчавить його.

— Корехідор! І справді він! — скрикнув сеньйор Хуан Лопес, переймаючись жахом…

Корехідор! — відлунням озвалися інші.

Вмить усі скочили на ноги.

— Усіх до в’язниці! — гаркнув дон Еухеніо де Суньїга. — Усіх на шибеницю!

— Але, сеньйоре… — заговорив сеньйор Хуан Лопес, падаючи навколішки. — Даруйте, ваша милість, що з вами так повелися! Та хто ж упізнає вашу милість у такій простій одежині?

Бовдур! — огризнувся корехідор. — Мусив же я