Олексій Петрович Стороженко - Марко Проклятий

се невеличка ватага козаків, що шасталась і пильнувала побіля Київського шляху і захоплювала по дорозі тих нещасливих, що їхали до князя Вишневецького.

На таку звістку Кривоніс витріщився на ляхів; баньки його забігали і заблищали, як у гадюки, рот судорогою розвело, і зуби, рідкі і гострі, як у щуки, вищирились і заскреготіли…

Попереду вели високого і товстого ляха, мабуть, значного пана, бо був добре убраний, у блакитному кунтуші, підперезаний шалевим поясом, а за ним ще чотирьох. Позад ішло кілька чоловіка незв'язаних і за ними шляхтянка у шушоні з дитинкою на руках. Бідолахи, озирнувшись на мучеників, що сиділи на палях і мотались на шибеницях, звели очі на небо і звісили свої голови на груди; побачили, яка доля їх чекала…

— Здорові були, панове, як ся маєте? — зареготавшись, скрикнув до їх Кривоніс, як вони зблизились до куреня.

Ні один з ляхів не підняв голови, щоб глянуть на Кривоноса, і мовчки стояли перед отаманом.

— Чого ж се так замислились, чого зажурились?.. Подивіться лишень на своїх родаків, — казав Кривоніс, показуючи на мучеників, — бачите, який ми їм бенкет завдали?.. Нехай би отак глянули на їх і ваші круленята та патери, побачили б вони, іроди, що наробили… Не хотіли, гемони, мать нас за братів, нехай же теперечки мають нас за ворогів. Може, ви думаєте, що тільки ваш кровопийця князь Єрема вміє мордувать людей? Я його самого навчу ще лучче катувать: у його наші сіроми сидять на палях тільки по три дні, а у мене і більш тижня! Та постривайте, ми й до його доберемось, не мине він моїх рук, по краплі виточу з його диявольську кров, живого з'їдять черви…

— Лжеш, хлоп, схизматик, — сміло одказав лях у блакитному кунтуші, — не народився ще той чоловік, щоб наложив руку на князя Єремію… Постривайте, не мине і трьох день, як він сам перевішає вас, неначе псів, і розтикає ваші голови по перехрестках!.. Не сьогодні-завтра прийде до князя з Волині три тисячі кварцяного війська… О, тоді…

Кривоніс не стерпів такої одповіді. Мов вовк на ягницю, кинувся він на ляха і чим здужав ударив його по щоці. Лях, мов неживий, бебехнувся об землю, з рота і носа потекла кров…

— Отамане, — гримнув Павлюга, — нечесно бить зв'язаного чоловіка!

— Нечесно і заступатися за яропужих ляхів! — загугнів Кривоніс, хижо озираючись.

— Не за ляхів заступаюсь, а за лицарську регулу!

— Бачу, про його вона не писана! — додав Барило.

— Нахаркать на ту регулу, котру запровадили у нас ті анахтемські католики, що віддають божі церкви жидам на оренду, зневажають присягою, що клялися на хресті і святому євангелії!.. Наша регула теперечки — око за око, зуб за зуб, кров за кров, мука за муку!.. Еге!..

Кривоніс одвернувся до своїх вовгурянців і грізно додав: — Як опам'ятається, зідрать з його шкуру: гладкий, буде чим курінь укрить… Сих трьох на палі, а сього сухорлявого на крюк, він довше висітиме.

Потім, глянувши на тих, що були не зв'язані, спитав:

— А се що за люди?

— Се наші небораки, лакизи, що з панами їхали, — одказали вовгурянці…

— Так приставайте ж, хлопці, до сього отамана, — Кривоніс показав на Павлюгу, — і лущіть ляхів; напийтесь на здоров'я тією помстою, як у спасівку насищають жадобу з холодного родника…

— Спасибі тобі, отамане, за твою ласку, — одказали лакизи, вклонившись Кривоносові.

— А се що за вельможна пані з чортеням на руках? — запитав Кривоніс, глянувши на шляхтянку.

— Теж нечиста мати несла до Вишневецького, — загомоніли деякі з вовгурянців, — тамечки її чоловік жовнірує у князя Єремії.

— І, мабуть, мордує наших братів і висмоктує з їх останню кров! — Кривоніс хижо скинув очима на дитинку. — Бач, яке маленьке, у пелюшках ще, а вже воно найстарше, бо ляцького роду, круленя собі, матері його сто чортів у живіт, а як виросте, бісеня, то й буде нас нівечить і пити нашу кров… бодай воно не діждало! — З останнім словом Кривоніс вихопив з рук матері дитину і вдарив її головою об камінь. Череп розлетівся на дрібні шматочки і забризкав кров'ю і мізком матір і тих козаків, що стояли наоколо… Шляхтянка скрикнула, підняла руки до неба і, як нежива, вдарилась об землю. Усі з жахом одступили назад і хутко стряхували з себе шматки мозку і черепа, неначе огневі іскри, щоб вони не спалили одежі.

— Прив'яжіть лишень сучку до стовпа, — прогугнів Кривоніс до своїх вовгурянців. — Чим вигодовувать п'явку, щоб висмоктувала з нас кров, нехай годує комарів, поки сама з голоду не, одубіє…

Ті і потягли небогу…

— Що ти робиш, пане отамане, — загомоніли Барило, Павлюга і деякі з козаків, — побійся бога!..

— Ляхам своїм коханим розказуйте, а не мені! — гримнув Кривоніс, визвірившись. — Се ж вони самі наварили собі кулешу, нехай же теперечки і тріскають, поки не луснуть!..

— Ходім звідси, хлопці, — озвався в юрбі Барило, — як бачите, нічого нам тутечки робить!.. Мабуть, і той змій, що колись у сих печерах жив, не лютував так, як сей котолуп лютує.

— Ходімо, ходімо, — гомоніли козаки, рушаючи, — на одну б його гілляку з Єремою!

Гнида зупинив ватагу.

— Постривайте, люди добрі, — сказав він, — поки я пораджуся з Кривоносом об мойому ділі, може, і вам доведеться вкинуть розумне слово і дати пораду.

— Радься, радься, — загомоніли козаки, — тільки швидше, бо вже нам обридло дивиться на сього Ірода.

Гнида підійшов до Кривоноса і так почав:

— Старий Гуня доброго тобі здоров'я зичить, а Бубнівський протопоп Світ посила своє благословеніє і наказує тобі, щоб ти був лицарем, а не катюгою…

— Нехай він батькові своєму лисому наказує, — перехопив Кривоніс, насупившись, — або своїм бурсакам, а не мені. Кажи, чого їм од мене треба?

— Старий Гуня і Світ зібрали в Прилуччині чимале військо і наміряються поперти на князя Єрему: дак отеє, бач, прислали мене до тебе порадитись,