Збігнєв Херберт - Лабіринт біля моря

постає бентежна тріщина, а простий зв’язок між сприймаючим суб’єктом і об'єктом стає бентежним. Пригляньмося докладніше до цього явища.

Характерною реакцією, яка випливає з першої постави, є здивування, що побачений Акрополь далебі існує, начебто раніше існував сумнів у його реальному існуванні; натомість, знаменною реакцією другої постави є «здивування цим здивуванням», адже реальність Акрополю ніколи не була приводом для сумніву.

Щоб проілюструвати першу поставу, Фройд каже, що з певним перебільшенням його можна було б порівняти з реакцією людини, яка, прогулюючись у Шотландії понад озером Лох Нес, несподівано бачить тіло славетної потвори, простягнуте на березі, і тоді вона змушена визнати: але ж вона справді існує, та водяна потвора, в яку ми ніколи не вірили. Натомість друга постава, додаймо від себе, близька до наївного реалізму, беззастережно акцептує сигнали органів чуттів, залишаючись цілковито відкритою на не збентежений жодною рефлексією захват чи жах.

Найбільш природною інтерпретацією цих двох «конкуруючих» відчуттів було б твердження, що існує принципова різниця між тим, що ми переживаємо безпосередньо, і тим, що знаємо з прочитаного чи почутого, і що це власне взаємне накладання знання й очевидності породжує ту суперечливість відчуттів і збентеження відчуття реальності. Проте Фройд відкидає подібне пояснення як надто банальне й таке, що нічого не пояснює.

Він намагається простежити, чому в Трієсті так опирався прецінь привабливій перспективі поїздки до Афін, і чому на Акрополі його радість, породжену безпосереднім спілкуванням із шедевром архітектури, затьмарила глибока тінь скептицизму. «За свідченням моїх органів чуттів я тепер знаходжусь на Акрополі, тільки не можу в це повірити», чи те ж саме відчуття, висловлене значно більш категорично: «Те, що я зараз бачу, є нереальним».

Скептицизм — ось властиве слово. І не лише слово, але, на думку Фройда, щось значно більше, бо глибоко закорінений у людині психологічний механізм. Дію цього психічного механізму ми добре знаємо з повсякденного досвіду. Скільки б разів не спіткало нас нещастя, ми відкидаємо його з вигуком: «Ні, це неможливо», намагаємося наче ліквідувати ту частину реальності, відкинути її поза межі нашої свідомості. І автор наводить гарний літературний приклад — уривок із поеми Ау de mi Alhama[23], в якому чітко висловлена ця захисна реакція. Король Боабділ отримує звістку про падіння Альгами. Він чудово знає, що це знак кінця його панування. Втім, позаяк він не хоче цього знати, то ставиться до розпачливої звістки так, наче вона до нього не дійшла, наче її відкидання могло б змінити перебіг подій.

Cartas le fueron venidas,

de que Alhama era ganada

Las cartas echó en el fuego

y al mensagero mataba.[24]

Можна легко зрозуміти поведінку й настрій короля. Він усього лиш намагається подолати своє безсилля, відчути, що його влада є такою ж необмеженою, як і колись, отож листа про поразку він кидає у вогонь і наказує вбити гінців. Неспроможний змінити долю, він нищить засоби інформації.

Цю захисну реакцію неважко пояснити, і можна навести низку прикладів менш крайніх, вишуканих чи літературних, натомість ближчих до повсякденного досвіду. Увагу Фройда приваблює інший бік дії того ж самого, за його словами, психічного механізму, темний бік, алогічний, який суперечить інстинктові самозбереження. І він намагається довести, що людина реагує подібно, як і у випадку нещастя — тобто, відкидаючи дійсність, — так і коли її раптом спіткає щастя, велика нагорода, виграш у лотерею чи рука дівчини, котру потай кохаєш. Цю реакцію добре висловлює поточний зворот, який існує мало не в усіх європейських мовах: «Це надто добре, щоб бути правдою». Коли захист від лихої долі є чимось очевидним, тоді навіщо, запитує Фройд, ми реагуємо відрухом скептицизму й недовіри на щось, що несе в собі радість і є посмішкою долі. Цю парадоксальну ситуацію він називає «програшем з причини успіху» і каже, що люди захворюють не тільки внаслідок не сповнення своїх життєвих прагнень, а й тоді, коли дуже інтенсивні прагнення знаходять заспокоєння.

Автопсихоаналіз не був би повним, коли б старий, вісімдесятилітній на час написання того листа-есе Фройд не повернувся у спогадах до часів свого дитинства та юності. Він згадує тоді про убозтво батьківського дому, задушливу й сповнену заборон атмосферу, молодість із обмеженими можливостями та горизонтами.

Ні, він ніколи не мав сумніву в існуванні Акрополю, але й не мав жодної надії побачити його будь-коли на власні очі. І ось, того дня, коли це трапилося, йому хотілося сказати братові: «Чи пам’ятаєш наші молоді роки? Щодня ми ходили тією ж дорогою до гімназії, а в неділю — на Пратер, або їхали до добре нам знаного закутка десь на околиці міста. А оце зараз ми перебуваємо в Афінах, на вершині Акрополю! Який довгий шлях ми здолали!». «І якщо можна порівняти малі речі з великими, — пише він далі, — чи ж не так само Наполеон І у день своєї коронації в Нотр-Дам звернувся до брата зі словами: “Що сказав би наш батько, коли б тепер міг бути поруч?”»

Це вираз радісної гордості, проте триває вона заледве мить, і майже одразу ж її бентежить усвідомлення переступу табу, зривання забороненого плоду, глибоке почуття вини. Почуття вини? Так, відповідає Фройд.

Перед ким? Батько Фройда був незаможним купцем, не надто освіченим, і Акрополь небагато для нього означав. Натомість сини переросли його. Вони дуже високо піднялися над його посполитим існуванням, «позбавили його трону», і саме в цьому замаху на батьківський ідеал варто дошукувався того відчуття вини, яке позбавляє радості, призначеної для тих, хто спілкується з шедевром мистецтва.

У цьому місці на