Віктор Семенович Близнюк - Хлопчик і тінь

Отже, десь близько фронт.

Недарма все частіше тяглися снігами обози, греблись у заметах машини, а в селі кишіли німецькі війська.

Правда, Сашко давно, уже днів з десять, не навідувався в село. Тільки по звуках, по відлуннях, що приглушено докочувалися в степ, він і здогадувався, що там робиться. Якось зі всіх кутків села долинуло чи то голосіння, чи то галас, чи розбурханий гомін. «Облава, — подумав Сашко. — Мабуть, останніх підбирають у Германію». І хоч брати в селі було вже нікого, бо там залишилися літні жінки та діди-каліки, проте, бач, когось таки брали.

Іншого разу почув: десь верескливо, розпачливо закувікало порося. Як не напружував пам’ять Сашко, пробігаючи думкою по всіх дворах, але не міг уявити, у кого аж дотепер збереглося порося. Може, хтось закопав підсвинка в соломі чи в ямі, а німці й там знайшли. Бо зараз і німці голодні, тільки забіжать у хату, так і нишпорять по горшках.

Сашко вибирав із чуба остюччя; приблудний собака лежав коло ніг і теж заклопотано трудився — чухав лапою за вухом. Так вони чепурилися, коли раптом — обоє — завмерли. Щось поскрипувало за скиртою, наче шкребло по снігу. Собака насторожився, нашорошив вуха. Мокрий п’ятачок його носа неспокійно забігав, принюхуючись до ворожих запахів. Справді, хтось шкрібся за скиртою, там зарипіло дужче; собака вишкірився й тихо загарчав. В сонних рудих очах його враз спалахнули хижі вогники.

«Тс-с-с!» — сказав Сашко и тріпнув собаку за шию.

Пес напружився, під шкурою у нього мотузками набухли м’язи. Ця тривога передалась і Сашкові. Він крутнув головою і на мить завмер.

Чиясь шапка, чиїсь круглі настрахані очі визирали з-за скирти.

— О! — промовив Сашко.

— О! — промовив і той, чужий.

— Серьожка! — зрадів чи здивувався Сашко.

— Сашко! — ще більше здивувався Сергій.

Це був той самий Сергій, котрого Шавлюга побив і викинув на гній за конюшню.

Він стояв, витріщивши чорні циганкуваті очі, й видно було: злякався. Чи собаки, чи Сашка, чи хтозна-кого. Обличчя у нього аж позеленіло. Здавалося: він зараз крутне за скирту і бігом від них.

— А вас хіба не розстріляли? — швиденько спитав Сашко. — Вас же повезли на могильник і там, казали, постріляють…

— Нє, — пришморгнув Сергій. — Нас у район повезли і це…

— Ну, йди сюди. Сідай.

— А він не це, не кусається?

— Ляж, — наказав собаці Сашко. — Ляж, тобі кажуть!

Собака ліг, але в очах не стухали вогники.

Сергій сів оддалік на солому, перемішану зі снігом, і неспокійно позирав на кудлатого худющого пса.

— Так що там, — перепитав Сашко, — що там було?

— А-а-а, — знехотя буркнув Сергій і вмовк.

Худорлявий і дрібнокостий, він висох за зиму до чорноти, лице його зморхло, і тільки очі стали немовби ще більші — великі й неспокійні очі, що ні на мить не зупинялися, сторожко обмацували Сашка.

— Нічого там не було, — байдужим тоном сказав Сергій. — Повезли нас у Знам’янку, в управу, а там це, похорони, чи що, чорні прапори висять і музика, оркестри, як на похоронах, і це, нікого в управі нема. — Сергій знову примовк, довелось його підштовхнути, і він якось мляво повів далі: — Так нас у погріб запхали, де це, солома в крові. Сказали, вранці розстріляють, Катька плакала і стала заїкатись, так це, Тоня на руках її всю ніч гойдала. А вдосвіта, було ще темно, привели якихось дядьків, руки у них дротом скручені, сказали, що це бандити, чи те, партизани. І було їх багато, не влазили в погріб, так нас це, викинули і не знали, куди приткнуть. Аж тут гурт поліцаїв, Тоню вирвали з маминих рук і кинули в машину з таким шатром, сказали, в Германію, а нас прикладом. «-Геть! — каже один. — Нема коли руки пачкать, повно ділов. Тікайте, — каже, — і дякуйте богу». Так ми вночі й побігли, степом, по снігах, і вранці були дома. Тільки наша Катька, це, зовсім не балака, отак ротом водить, як риба, і все. — І Сергій показав, як Катька силкується заговорити і як у неї нічого не виходить.

— А Тоня де? — перекинувся на інше Сашко.

— Кажу ж, нема. Ото як забрали, так і нема. В Германії або вбили.

Сашко спохмурнів: убили, забрали — ото й всі новини. Прокашлявся, натяг на коліна куценький ватник, бо ноги почали замерзати. Кублячись, він побачив у Серьожчиних руках моток вірьовки.

— Ти по солому прийшов?

— По солому.

— А не боїшся?

— Нє.

Ходити по солому було небезпечно. Поліцаї погрожували, що розкрадачів стрілятимуть на місці. Вбити нікого не вбили, проте вночі, для страху, бухкали з карабінів, з лайкою витрушували у бабів в’язанки: був такий ніби наказ, щоб солому не чіпати.

— Зараз поліцаям не до цього, — сказав Сергій, все ще недовірливо бликаючи на собаку. — Запарка у них. Підводи собі лаштують. Кажуть, здорово їх наші тиснуть.

Вони посопіли, помовчали. Як чужі, нишком поглядали один на одного голодними очима.

— А ти чого тут? — спитав Сергій, киваючи оком на кубло і на собаку. — Мати тебе шукає. І до нас забігала. Якась вона стала, це, розтеряна.

— Хай, — сказав Сашко.

— Із нашою матір’ю біда, — додав Сергій. — Цілу ніч, буває, сидить і косу чеше. Ти бачив, які в неї коси були — чорні? А тепер сиві стали, як у баби Марчихи. І жмутами вилазять.