Віктор Семенович Близнюк - Древляни

і найдебеліший, що скидався на цигана. Сказав глухо й владно, як, очевидно, звик говорити завжди. Все було в ньому уперте, грубе, але міцно збите; крута й широченна спина, розділена посередині жолобком, важкі лапасті руки, непокірна шевелюра, чорна, аж синя, ніби змащена олією. І ще примітив Санько, що очі у нього хмільні, з гарячим блиском, і він позирає на світ з-під кошлатих брів з якимось зухвалим викликом: «Ану, щезни, вража сило!» Лісоруби звертались до нього поштиво: «Макаре Івановичу». А поміж себе називали простіше: «Отченаш». «Коли б він тут не за великого пана начальника», — подумав Санько.

Отченаш кивнув мужикам — і вони повели в курінь згорбленого Ксаверія.

На дорогу лісоруби запалили гнуті з горіха люльки, що в народі називаються носогрійками.

— Н-да, — сказав одновухий. — Не к місту хвороба вчепилась.

— Воно завсігди не к місту.

— Не кажи. Як без діла, то й покректати можна. А зараз… не до болячок. Такий наряд, тільки руки давай — дак вовчанка.

І раптом Отченаш, пустивши кільцями дим, круто повернувся і до Санька:

— Чого стовбичиш? Приставай до гурту, бачу — найматись прийшов.

Недарма кажуть: щастя, дивись, підведе, а от лихо — ніколи. Вибув з партії чоловік. Хто зна, може, й ненадовго, але в гарячий момент, саме коли випала грошова робота. Тож і повезло Санькові: взяли його замість Ксаверія, взяли одразу, без довгих оглядин і церемоній.

Сонячні смуги навскіс пронизували пущу; між тими смугами блукали ранішні тумани і, набрівши на сонячне світло, що пробивалось між соснами, нехотя повзли-снувалися вгору, розмотуючи довгі пасма болотних випарів. Обтрушений вітрами, ліс неначе поглибшав, суворіше окреслились пагорби, темні яри, кожне дерево й кущ. Погляд сягав далеко, аж ген вихоплював із гущини яскраво-червоне шатро горобини, білий-білий частокіл беріз, пишне багаття пожовклого клена. Видно було, що лісоруби, загаявшись коло вогню, поспішають на ділянку. Розібрали хапком сокири, пилки, дерев’яні крюки та інше причандалля; озброївшись тим правічним лісорубським знаряддям, тісною купою рушили зі стійбища. Санько поплівся за ними. Йому дивно й тривожно було йти за бородатим воїнством, що на ходу шахкало постолами, залишаючи глибокий слід у листяних збоях. Хлопець прислухався до розмови і часто ловив одне слівце: ванчес. «Гоже на ванчес… Триста кубів ванчесу…» Санько не знав, що воно значить, оте незнайоме — ванчес, але з поважного тону, яким вимовлялося це слово, зрозумів: щось дуже важливе, щось пов’язане з життям і заробітками лісового люду.

Вони проминули кілька суцільних вирубок, де стирчали свіжі пеньки, густо-густо натикані, мов корчаги-вулики на попівській пасіці; тут безладно валялись очищені колоди, горою копичилось гілля з прілим злежаним листям. Проминули незайману соснову ділянку і направились до мішаного лісу. Куди вони йдуть, що сьогодні робитимуть, Санько не розпитував, не мозолив старшим очі, — хапав на льоту щонайпотрібніше. Як і всі з Хоминого роду, він був спритний і гострий на розум, мав чіпку мужицьку пам’ять. Всього два літа ходив Санько до парафіяльної школи, де навчалися діти найвельможніших батьків, що мали гуску — попові за науку і такі-сякі чобітки грамотіям на зиму. У цій школі — вона займала темну, мов склеп, церковну ризницю — навчання було «сокупне». Пан учитель — «єдин во трьох ліцех» — вів одразу три класи, які розміщалися так: на перших лавах — новачки (аз-буки), за ними— середня група, і на задніх лавах — завершальна. Таке «сокупне» навчання було дуже зручним для тямущих. Поки вчитель словесності й математики пояснював старшим задачку на дроби, Санько, що належав до аз-буків, швиденько розлущував ту премудрість, розкладав ціле на четвертинки й восьмушки і підносив руку. Та найбільше уподобав він уроки словесності; печальні вірші Нікітіна, Кольцова, Некрасова були такі ж близькі й зрозумілі, як селянське убозтво, вони одразу й навічно западали в пам’ять.

Душный воздух, дым лучины, Под ногами сор, Сор на лавках, паутины По углам узор. Закоптелые полати, Черствий хлеб, вода, Кашель пряхи, плач дитяти… О нужда, нужда![1]

Це не треба було зубрити, це само лилося з душі, і коли Санька викликали до дошки, він читав сумовиті рядки, як молитву про хліб насущний. Вірші й казки з «Родной речи» бентежили Санька ще й тому, що були написані не простою мужицькою мовою, якою говорили шевці, голосільниці, вишивальниці, його мати й дід; вони були написані по-городському, вченим книжним ладом. Хлопцеві здавалось тоді: «Родная речь» існує для людей вищої породи, для тих, що благоденствують у житті: для купців, прикажчиків, околодочних. А йому, Санькові, ну хоч би… хоч би писарчуком стати в земській управі. Робота чиста, панська…

За «преуспевание» його першої ж осені пересадили на середню лаву, а на другу зиму він уже сидів під зелено-слизьким пристінком ризниці — у завершальній групі.

Панотець, котрий навчав сліпих овечок закону божому, не раз повторював: «З тебе, отроче, вийде златоустий псаломщик». Любив панотець найкращого учня свого, бо тільки прочитає заплутаний родопис Христовий, як встає майбутній псаломщик, руки по швах, очі в стелю, і чеше слово в слово, ну як по писаному: «Авраам породив Ісаака, Ісаак породив Фареса, Фарес породив Єсрома, Єсром породив…» і так далі — аж до Йосифа, чоловіка Маріїного, що явила світу Ісуса, на прізвище Христос. «Вчіться, барани Віфліємські, у цього послушника! — гримав отець на затуркану братію. — Аще має хто непорочне серце, той несхибно йтиме стезею праведних». Але не судилося мужицькому синові виблукать на праведну путь. Одного разу, під корчмою, він здибав мрецьки п’яного батюшку і — надоумив же лукавий! — зняв з пресвятого отця