Джеймс Дашнер - Бігун у Лабіринті

нове заради заповітної мети стати бігуном. Майже… Та в душі відчував, що Бен — лише одна з його численних проблем.

Аж ось Бен зник; його витурили у світ гріверів, щоб там став він жертвою чудовиськ, які потягли його туди, куди тягнуть усю свою здобич. Попри те, що Томас мав об’єктивні причини ненавидіти Бена, перемогло співчуття.

Томас і уявити не міг, як воно — опинитися в Лабіринті, але останні секунди перед вигнанням Бена, коли той бився в істериці, бризкав слиною і репетував, благаючи про помилування, розвіяли в ньому сумніви в обґрунтованості першого правила Глейду: ніхто не має права виходити в Лабіринт, крім бігунів, та й то лише вдень. Якимось чином одного дня Бена вкусив грівер, тож хлопець краще за будь-кого знав, яка доля його спіткає потойбіч муру.

«Бідолаха, — подумав Томас. — Бідолаха».

Здригнувшись, Томас перекотився набік. Що більше він міркував над цим, то менш привабливою здавалася перспектива стати бігуном. Одначе, на диво, щось його вабило в Лабіринт.

Рано-вранці, ледь займалося на світ, Глейд наповнився буденними звуками робочого дня, що розбудило Томаса, — то він вперше по прибутті сюди міцно спав. Він сів і потер очі, намагаючись розвіяти дрімоту, але здався і знову ліг, сподіваючись, що про нього просто забудуть.

Забули — на хвилину.

А потім хтось штовхнув його в плече. Розплющивши очі, Томас побачив над собою Ньюта. «Що ще?» — подумав він.

— Вставай, лобуряко.

— І тобі доброго ранку. Котра година?

— Сьома, зелений. Мав же ти добряче виспатися після всього пережитого за два дні, — відповів Ньют з єхидною посмішкою.

Томас сів, клянучи всіх за те, що не може поспати ще кілька годин.

— Виспатися? До сьомої години? Ви що — селяни якісь, що встають ні світ ні зоря?

Селяни… Цікаво, звідки він знає про них такі подробиці? Томас знову замислився над вибірковістю своєї амнезії.

— Гм… Ну, коли ти сам про це заговорив… — Ньют сів поруч, схрестивши ноги. Кілька секунд він мовчав, спостерігаючи за тим, як прокидається Глейд. — Відішлю-но я тебе сьогодні до землеробів. Подивимося, зелений, може, їхня робота припаде тобі до душі більше, ніж забій нещасних поросят.

Томасу набридло, що до нього звертаються як до дитини.

— Може, годі вже мене так називати?

— Як? Нещасним поросям?

Томас хмикнув і похитав головою.

— Ні, зеленим. Я більше не новачок, хіба не так? Після мене прибула ще дівка. Ось її і називай зеленою, а мене звати Томас.

Думки про дівчину завирували в голові з новою силою, і знову з’явилося відчуття, ніби він колись був з нею знайомий. Томасу стало тоскно. Захотілося побачити новеньку. «Нісенітниця якась, — подумав він. — Я навіть імені її не знаю».

Ньют відкинувся назад і здивовано звів брови.

— Отакої! Ти наче за ніч відростив собі справжні яйця!

Томас вирішив не звертати уваги на глузи і запитав:

— А хто такі землероби?

— Так ми називаємо хлопців, які горбатяться на Городі: орють, сапають, садять тощо.

— А хто у них наглядач? — Томас кивнув у бік городів.

— Зарт. Нормальний хлопець. Ну, поки хто не здумає ледарювати. Це той здоровань, який тримав жердину за передній край.

Томас сподівався, що сьогодні вже не почує ні про Бена, ні про Вигнання. Тема викликала в ньому лише тугу і відчуття провини, тому він поквапився заговорити про щось інше.

— Чому саме ти мене всякчас будиш?

— А що — тобі не подобається бачити вранці моє обличчя?

— Не дуже. Ну…

Та не встиг він завершити фразу, як Глейд здригнувся від гуркоту Брами, яка відчинялася на день. Томас глянув у бік Східної Брами, немов очікував побачити Бена, який стояв по той бік проходу, але натомість помітив Мінхо. Бігун поволі вийшов у Лабіринт і щось підняв із землі.

Це був наконечник жердини зі шкіряним нашийником. Мінхо, який, мабуть, зовсім не був здивований, кинув її одному з бігунів, і той поніс її в сарай із садовим реманентом.

Збентежений Томас обернувся до Ньюта. Як Мінхо може бути таким байдужим до того, що сталося?

— Що за…

— Я бачив тільки три Вигнання, Томмі. І всі не ліпші від учорашнього. Так от, щоразу грівери залишають нашийник біля входу. Як подумаю про це, аж мов хто приском за шкуру сипле.

Томас не міг не погодитися.

— А що вони роблять з людиною після того, як зловлять?

Цікаво, він справді хотів знати відповідь?

Ньют байдуже стенув плечима, але не надто переконливо. Вочевидь, він просто не хотів про це говорити.

— Розкажи мені про бігунів, — раптом попросив Томас. Слова самі зірвалися з язика: він мовчки чекав на відповідь, попри поривання перепросити і змінити тему розмови. Хоч він і бачив грівера крізь вікно, надто вже йому кортіло якнайбільше довідатися про бігунів. Потяг усе дізнатися був таким самим непереборним, як і незбагненним. Томас уже не сумнівався у своєму призначенні.

— Про бігунів? А для чого? — спитав Ньют після тривалої паузи. Його вочевидь спантеличило Томасове прохання.

— Просто цікаво.

Ньют метнув на нього підозріливий погляд.

— Ці хлопці — найкращі з найкращих. А інакше й бути не може. Тут усе залежить від них, — він підібрав камінець і жбурнув його, замислено спостерігаючи, як той підстрибом котиться по землі.

— А чому ти не з ними?

Ньют різко обернувся до Томаса.

— Був — поки кілька місяців тому не пошкодив ногу. Вона так і не загоїлася, — він мимоволі потягнувся рукою до кісточки і потер її. Обличчя скривилося, і Томасові здалося, що спричинив це не фізичний біль, а неприємні спогади.