Тадеуш Доленга-Мостович - Кар’єра Никодима Дизми

цих великих панів, — думав Никодим, спускаючись сходами, — ніколи нічого не втямиш».

Зайшовши в найближчий бар, він пообідав. Це було так приємно — нарешті їв сам-один і міг почувати себе вільно, не дбаючи про те, що оце треба їсти ложкою, а те — виделкою.

Від зустрічі з пані Пшеленською у нього лишилося враження, що все закінчиться балачками, що всі надії графа Понімірського марні.

«Куницький не такий дурний, щоб підставляти спину. Спритний жиган!..»

На мить задумався, чи не вигідніше йому було б розповісти про все Куницькому. Однак прийшов до переконання, що найпрактичніше — держати язик за зубами. Зрештою, йому не хотілося виказувати на Понімірського, бо не сумнівався, що це завдало б прикрості пані Ніні, а вона така симпатична жінка…

Поблизу бару Дизма побачив яскраву світлову рекламу. Кіно. Як же давно він не був у кіно! Глянув на годинник — лишалося ще п'ять годин. Не довго думаючи, зайшов і купив квиток.

Фільм був надзвичайно гарний і хвилюючий. Молодий розбійник закохався в прегарну дівчину, яку викрала інша банда; після безлічі карколомних пригод та героїчних подвигів він одбиває кохану і наприкінці іде з нею до шлюбу, а що найцікавіше — вінчає їх батько молодої, сивий священик, і на зморшкуватому обличчі його сяє лагідний усміх.

Та подробиця спочатку викликала у Дизми деякі заперечення, але скоро вони розвіялись — адже все це відбувається в Америці, а там, певно, священик може мати дітей.

Фільм був такий цікавий, що Дизма просидів аж два сеанси.

Коли він вийшов з кіно, вулиці вже сяяли тисяччю вогнів. Пішоходами снували, гуляючи, люди. Вечір був жаркий і душний. Никодим пішки повернувся до готелю, і перед ним ще здалеку впізнав розкішний автомобіль Куницького.

«Моє авто!» — майнула думка, і він усміхнувся.

— Ну, як? — спитав шофера, відповідаючи на його уклін.

— Та нічого, пане.

— Що ви робили?

Шофер сказав, що був у своїх родичів, що він сам з Варшави. Побалакали хвилинку, а тоді Дизма піднявся в номер, надів інший костюм і перемінив комірець.

«Треба буде сьогодні показати шик, щоб зійтися ближче з полковником. Поставлю йому пляшку шампанського».

За чверть години він під’їжджав до «Оази». В залі було ще пусто. Лише за двома-трьома столиками сиділо кілька чоловік.

«Ранувато прийшов», — подумав Дизма.

Замовив собі горілки і закуску. Один офіціант, називаючи його «ясновельможним паном», хутенько заставив стіл усякими приправами, а два інші кинулися мерщій підносити великі тарілі з розмаїтими закусками — холодною рибою, копченням, паштетами…

Никодим їв спроквола — хотів діждатися полковника.

Оркестр грав уривки з якихось симфонічних творів. Зал поволі заповнювали відвідувачі.

Нарешті близько одинадцятої години прийшов полковник Вареда. З ним був кремезний брюнет у цивільному.

— О, ви вже тут! — гукнув полковник. — Давно ждете?

— Ні-і, чверть години, — одказав Дизма.

— Дозвольте, панове, познайомити вас: пан Дизма — директор Шумський, — представив полковник. — Зараз прийде і наш коханий Ясь Уляницький.

— А-а, ця комора дотепів і анекдотів? — весело підхопив Шумський. — Чудово!

— Ви собі не уявляєте, яку славну штуку він утнув, коли в травні ми були в Криниці.

— Яку?

— Жив ото в нашому пансіонаті якийсь Куровський чи Карковський, такий, знаєте, мужчина-джентльмен на всі сто відсотків — тут і теніс, і Байрон, і Бодлер, і Уайльд, і Казіно де Парі, і Монте, й іноземні мови, і всякі гатунки вин, і всі види шовків, і родичі у вищому світі — ну, словом, куди тобі. Жінки до нестями в захваті од нього, а за спільним столом щодня тільки й чути було того жевжика. Він базікав і базікав, жартував, сипав дотепами, вплітав афоризми чи не десятьма мовами, словом — очаровував.

— Ну й тип, — прохопився Шумський. — Може, він іще ходив з парасолькою і не вимовляв «р» — тоді ручаюся, що то з міністерства закордонних справ!

Полковник зареготав:

— Як у воду дивився! Їй-богу, він не розлучався з парасолькою.

— Ну й що далі?

— Так от, десь на п’ятий чи шостий день, коли ми йшли на обід, Ясь і каже: «Далебі довше не видержу». Коло столу він сидів якраз навпроти цього дженджика. Той як почав своєї правити за супом, так доїхав уже до печені. Я жду, а Ясь — хоч би що. Сидить і слухає, а жевжик знай собі меле та всміхається, такий елегантний. Пам’ятаю, саме завів про наймодніші кольори сезону, коли це Ясь раптом відклав ніж і виделку, трошки підвівся, нахилився через стіл до того базіки та як гуконе; «Гу-у-у!..»

Дизма і Шумський не могли стримати сміху.

— Як, — спитав Шумський, — отак просто: «Гу-у-у»?

— «Гу- у-у» та й годі, а ти ж знаєш бас Уляницького! Ви собі не уявляєте, що за сцена була! Жевжик спік рака і замовк, ніби його грім ударив. У їдальні залягла мертва тиша, усі враз похнюпили голови. А тут хтось не втерпів і зареготався. Цього тільки й бракувало. Весь стіл одразу аж затрясся. Їй-богу, я ніколи в житті ще не бачив, щоб люди так сміялися.

— А Ясь що?

— Ясь? Він, і оком не змельнувши, взявся до печені!

— А той дженджик?

— Сердешна лялька! Він не знав, що робити — встать чи лишитися. Нарешті, підвівся і вийшов. І того ж дня виїхав з Криниці.

— І що далі? — поцікавився Никодим, якому страшенно подобалась ця історія.

— Та нічого, — відказав полковник, — тільки Уляницький став найпопулярнішою людиною в Криниці.

В залі