Валентин Лукіч Чемеріс - Марина — цариця московська

потомки будуть прирівняні у правах з потомками короля Сигізмунда III. Вже тоді царевич Дмитрій, попри те, що на Русі його вперто йменували самозванцем, врочисто титулувався:

«Мы, Дмитрий Иванович, Божею милостию царевич великой Руси, Углицкий, Дмитровский и иных, князь от колена предков своих, и всех государств московский государь и дедич». (Себто великий землевласник.)

Обіцяючи женитися на Марині Мнішек, царевич Дмитрій (а ми будемо так його титулувати) підтверджував свої обіцянки клятвами в ім’я Трійці:

«Усмотрели есме и улюбили себе, будучи в королевстве Польском, в дому чесны, великого роду, житья честного и побожого приятеля и товарища, с которыми бы мне, за помичью Божиею, и милости и любви неприменяемой житие свое проводити, ясновельможную (ее милость) панну Марину Мнишковну... дочь ясновельможного пана Юрия Мнишека, Львовскаго, Самборскаго, Меденицкаго и проч старосты, жуп (старшина, начальник округи) Руских купника... которого мы, испытавши честность, любов и доброжелательство (для чего мы взяли его за отца); и о том мы убедительно его просили, для большего утверждения взаимной нашей любви, чтобы выщереченную дочь свою панну Марину за нас выдал замуж...» (В оригіналі царевич просив воєводу поетичніше: аби той дозволив «поміняти» її милості статус дочки на становище жони.)

Ні, таки не сподобався бородавчатий жених Марині одразу. Не сподобався, але все ж погодилась за нього вийти. Батько на тім наполіг. Умовив дочку, що є вищі інтереси за дівочі — сподобався — не сподобався. Виходь! А вона була слухняною дочкою свого батенька. Як родитель скаже, так і чинила-робила. Сказав виходити заміж за московського царевича, вона й дала згоду. Противитися волі батька не звикла. Не так була вихована. А батько з її заміжжя — та й до всього ж такого престижного, що ще престижнішого за нього годі й шукати! — за московського царевича мав одержати вигоду. Ще і яку! Та й хто б на його місці з такого родичання та не отримав би вигоди!

У травні 1604 року, як квітли вишні, відбулася попередня домовленість. Претендент на її руку і серце підписав шлюбний контракт, за яким на знак вдячності вдруге пообіцяв батькові Марини виплатити один мільйон злотих, а також віддати своїй жоні Смоленське і Новгород-Сіверське князівства. А ще — як вона дала згоду — міста Новгород та Псков разом з думними людьми, дворянами, духовенством, з передмістями і селами.

Ще й пообіцяв Марині, що Новгород і Псков будуть назавжди позбавлені від опіки Москви. Себто уділ закріплювався за нею «на віки вічні» — це ж треба! (Як пізніше, вже в радянські часи, один з героїв фільму «Іван Васильович змінює професію», звертаючись до царя — за кінострічкою — лжецар, — у гніві праведному вигукне: «Ты что же это... казенные земли раздаешь?!»)

До всього ж царевич урочисто зобов’язувався за рік перевести православне царство Московське в католицьку віру. Якщо ж не виконає своєї обіцянки, Марина матиме право на розлучення з ним і право знову вийти заміж. Але подаровані їй землі й прибутки при цьому будуть за нею збережені. Ось це й зіграло вирішальну роль у згоді Марини. Переведення православ’я в католицтво (а втім, вона розуміла, що це — химерія) її менше всього цікавило — вона не була затятою католичкою-фанатичкою, хоч її й виховували ченці. Вабило інше: на випадок розлучення вона все збереже за собою. Оскільки ж царевич їй не подобався — чи подобався, але не дуже, — то жити з ним довго вона не збиралася. Принаймні так тоді вирішила про себе. А там... Там видно буде. Час та обставини покажуть.

Контракт був підтверджений в присутності капеланів, скріплений («запечатаний») гербовою печаткою з ім’ям «царевича Дмитрия Ивановича» і підписаний ним же: «Дмитр царевич рукою своею».

Крім книги історичних досліджень «100 великих авантюристов», царевич Дмитрій Іванович також потрапив — в обох випадках як Лжедмитрій I — і до іншого видання, але вже під назвою більш благороднішою: «100 великих монархов» (обидві книги видало московське видавництво «Вече», 2003 і 2005).

Уявляєте? Великий авантюрист, якщо вірити першому виданню, і в той же час — великий монарх. І це він — одна і та сама особа, Лжедмитрій I, який на московському троні перебував щось менше року (в якості, виходить, великого монарха, та й трон той буцімто захопив незаконно). Але там і там встиг стати великим — а втім, історія знає і не такі казуси! Батько (якщо батько) нашого героя Іван IV Грозний, наприклад, потрапив до видання «100 великих диктаторов» і водночас до «100 великих монархов». Як, наприклад, В. Ленін та Й. Сталін потрапили одночасно до книг «100 великих диктаторов» і «100 великих людей», а грузин Йосиф Сталін ще й до видання «100 великих россиян».

В анотації до видання «100 великих монархов» зазначається, що читач у ньому знайде матеріали «не только о тех правителях, чье величие признано всем миром», «не только о святых и победоносных владыках, но и о жестоких тиранах, и даже о монархах, снискавших славу авантюристов, — и тем не менее оставивших в истории неизгладимый след».

Отож, і про царевича Дмитрія, який все ж таки побув руським монархом, а будучи ним (ще й авантюристом), «оставил в истории неизгладимый след».

Ще б пак! Про нього написано гори літератури різних жанрів, викривальних і не дуже, науково достовірних і фантазій пригодницько-детективного напрямку (а скільки ще з часом буде написано!), його імені не чули хіба що глухі, а побувши на троні всього нічого, він ухитрився залишити в Росії справді «неизгладимый след».

Він один з небагатьох монархів, до якого навічно прилипло оте сакраментальне: самозванець. Воно стало ледь чи не другим його ім’ям.

Самодержець-самозванець.

Самозванцями, як ми знаємо, величають тих, хто видає (видавав) себе за іншу особу, незаконно присвоїв собі чуже ім’я, звання тощо.

До терміну «самозванець» Тлумачний словник україн­ської мови (т. IX, стор. 37) наводить і приклад з І. Кулика: «Ну що ж, доведеться судитися з ним, притягати його за самозванство».

Царевича Дмитрія Івановича, знаного як Лжедмитрій I Самозванець, — історія