Вальтер Скотт - Айвенго (укр)

з них виявиться кращим їдцем; але хоча гість, мабуть, постив довше, пустельник з'їв набагато більше за нього.

— Святий паламарю, — сказав лицар, утамувавши голод, — я готовий побитися об заклад, що той чесний хлопець, якому ми зобов'язані цією чудовою дичиною, залишив тут і сулію з вином, чи барило канарського, чи щось подібне, чим можна було б запити цей пречудовий пиріг. Я гадаю, якщо ти гарненько пошукаєш у тій норі, то переконаєшся, що я не помиляюсь.

Замість відповіді пустельник тільки посміхнувся і витяг зі своєї скрині шкіряну сулію місткістю з піввідра. Потім він приніс два великих кубки з буйволового рогу в срібній оправі; вважаючи, що тепер уже можна не соромитись, він налив їх по самі вінця і, проголосивши за звичаєм саксів: «Твоє здоров'я, сер Ледачий Лицар», — разом вихилив свій кубок.

— А чи знаєш, святий паламарю, — сказав потім прибулець, — я ніяк не можу зрозуміти, чому це такий здоровань і майстер поїсти, як ти, задумав жити один у цій глухомані. Як на мене, тобі значно краще було б жити в замку, їсти масно, пити міцно, а не харчуватися стручками та запивати їх водою чи хоча б подачками якогось сторожа… Коли б я був на твоєму місці, я б знайшов собі і втіху, і їжу, полюючи королівську дичину. Хіба мало її у цих лісах, і ніхто не здумає шукати того оленя, що піде на користь служителеві Дунстана.

— Сер Ледачий Лицар, — відповідав паламар, — це небезпечні слова, прошу, не вимовляй їх. Я воістину пустельник перед королем і законом. Якби я здумав скористатися дичиною мого владики, не уникнути б мені в'язниці, а можливо, якщо не врятує моя ряса, — і шибениці.

— А все-таки, — допитувався лицар, — на твоєму місці я б виходив у місячні ночі, коли лісники і сторожі полягають спати, і, бурмочучи молитви, коли-не-коли та й пускав би стрілу в бурих оленів, що пасуться на зелених галявинах… Розвій мої сумніви, святий паламарю: невже ти ніколи не займався такими справами?

— Сер Ледачий Лицар, п'ю за твоє здоров'я, — мовив пустельник. — Я високо ціную твою доблесть, але досить поганої думки про твою скромність. Якщо хочеш битися зі мною однаковою зброєю, я тебе по-дружньому і з братерської любові так відлупцюю, що на цілих дванадцять місяців відучу від гріха зайвої цікавості.

З цими словами він відімкнув інший прикомірок і витяг звідти два плащі і два щити, які зазвичай носили йомени. Лицар, який стежив за його рухами, помітив у цьому другому прикомірку два чи три добрих луки, арбалет, в'язку прицілів до нього і шість сагайдаків зі стрілами. Поміж інших предметів, які зовсім не личили особам духовного сану, у глибині темного прикомірка впала йому в очі арфа.

— Ну, брате паламарю, обіцяю тобі, що не буду більше приставати з образливими розпитуваннями, — сказав лицар. — Те, що я бачу в цій шафі, розв'язує всі мої питання. Крім того, я помітив там одну штучку, — тут він нахилився і сам витяг арфу, — на якій змагатимусь з тобою набагато охочіше, ніж на мечах.

— Здається мені, сер лицар, — сказав пустельник, — що тебе даремно прозвали Ледарем. Сказати правду, як на мене, ти дуже підозрілий молодець. Проте ти у мене в гостині, і я не стану випробовувати твою мужність. Сідай, наповнюй свій кубок, будемо пити, співати й веселитись. Коли знаєш гарну пісню, завжди будеш приємним гостем у Копменхерсті, доки я перебуватиму настоятелем[20] при каплиці святого Дунстана, а це, дай Боже, триватиме доти, поки замість старої ряси не покриють мене зеленим дерном. Ну, чого ж ти не п'єш? Наливай чашу по вінця, бо ніщо так не прочищає голос і не загострює слух, як чаша доброго вина.

Гість учинив саме так, як йому порадив гостинний пустельник, і, настроївши арфу, заспівав баладу про повернення хрестоносця із Святої Землі. Співав він виразно, виявивши добре поставлений голос і розвинений музичний смак. Після нього взяв арфу пустельник і потішив лицаря цікавою пісенькою про босоногого ченця, якому живеться краще за всіх, бо всюди він почесний і бажаний гість.

Уже багато пісень проспівали обидва, коли раптом їхню веселу гулянку порушив гучний стукіт у двері халупи. Чим була викликана ця перешкода, пояснюється далі, в наступних розділах роману.

РОЗДІЛ XV

Коли Седрик Сакс побачив, як його син упав непритомний на арені в Ашбі, першим спонуканням батька було послати людей подбати про нього, але ці слова застрягли у нього в горлі. У присутності такого товариства він не міг примусити себе визнати сина, якого вигнав з дому і позбавив спадку. Однак він наказав Освальдові не випускати Айвенго з ока і за допомогою двох слуг перенести до Ашбі, як тільки натовп розійдеться. Але Освальд спізнився з виконанням цього розпорядження: натовп розійшовсь, а лицаря вже не було видно.

Даремно чашник Седрика озирався на всі боки, відшукуючи, куди подівся його молодий хазяїн; він бачив криваву пляму на тім місці, де лежав юний лицар, але самого лицаря не бачив: немов чарівниці віднесли його кудись. Можливо, Освальд саме так і пояснив би собі зникнення Айвенго, якби випадково йому не впала у вічі постать людини, одягненої зброєносцем, у якій він упізнав Гурта. У розпачі від раптового зникнення хазяїна свинопас розшукував його всюди, забувши будь-яку обережність. Освальд узяв собі за обов'язок затримати Гурта як раба-втікача, чию долю мав вирішувати Седрик.

Чашник продовжував розпитувати всіх, чи не знає хто, куди щез