Олексій Михайлович Волков - Подорож у безвихідь

був великий і знаходився на першому поверсі сучасного п’ятиповерхового будинку. На будинку висіла табличка з назвою вулиці: Київська, 18.

Здоровезні скляні вітрини простягалися далеко в обидва боки від вхідних дверей. Рука автоматично намацала лист у кишені. Він рішуче завернув та увійшов до магазину. Там було чисто, охайно, просторі зали. Покупців обмаль. Симпатична продавщиця відділу, що розташовувався найближче, зміряла його байдужим, але дещо здивованим поглядом. Андрій уявив свій вигляд очима стороннього. Пані за прилавком виглядала дещо зарозумілою і недоступною. Та на нього однаково вже звернули увагу. Тому він підійшов і запитав її:

— Чи не можна у вас купити словника іспанської мови?

Вона глянула на нього іронічно і сказала, скрививши губи:

— Немає такого.

— А португальської?

Тепер уже вона подивилася на нього обурено. Звісно, перш ніж чіплятися до таких жінок, належало хоча б привести себе у пристойний вигляд.

— Тільки англійська та німецька, — сухо промовила вона.

— Вибачте, — сказав Андрій і вийшов з магазину, спиною відчуваючи її підозрілий погляд.

Яка дурість! Треба було йому отого словника! Тепер його вже точно запам’ятали, завдяки екзотичному вигляду та дивним запитанням. Наступним магазином виявився гастроном, що викликало неабияку радість. Увійшовши всередину, Андрій одразу пішов до молочного відділу. Схотілося холодного молока з пакета. Уже уявляв собі, як воно тамує спрагу і водночас голод. У хлібному на полицях лежали рум’яні булки та паляниці. Відділи розташовувалися поруч, і продавщиця була одна на обидва. Вона запитливо й водночас недовірливо зиркнула на пом’яту неголену фізіономію покупця.

— Дайте, будь ласка, два пакети молока…

Продавщиця витягла з вітрини й мовчки поставила на прилавок.

— Двісті грамів голландського сиру…

Вона зважила і, загорнувши, поклала перед ним.

— Дві булки з маком.

Вона відійшла і принесла дві булки.

— Ще щось?

Андрієві здалося, що він не переживе цих кілька хвилин, поки розрахується і вийде на вулицю.

— Дякую, більше нічого.

— Сім шістдесят.

Андрій розгорнув плаща, що так і висів складеним на руці. Після того, як він надірвав шов, нитки розпустилися ще більше, і дірка помітно збільшилась. Неприємні підозріння заворушилися в ньому, поки рука нишпорила між підкладкою та тканиною. Грошей не було! Ще вчора він виймав звідси десятку, коли купував у сільмазі банку консервів зі свинячим рилом на етикетці. Куди ж вони поділися? Йому стало гаряче. Це була катастрофа. Напевно, гроші вилетіли, коли він носив плащ на руці або плигав через ті плити поблизу гаража, або спав між трубами… Андрій продовжував нишпорити рукою по кишенях та за підкладкою вже без особливих сподівань. Везіння знову покинуло його. Чому було не витягти там, у сільмазі, всі гроші й не перекласти їх до кишені?

Чому?!

Із запаморочення його вивів голос продавщиці:

— Ви будете брати?

Авжеж, він би взяв із задоволенням. Вона перепитала вдруге, та цього разу в її голосі вже чулося неабияке роздратування:

— Мужчина, я питаю, ви будете платити й забирати те, що замовили?

Йому здалося, що булки пахнуть з полиць аж у центрі магазину, а запах молока проривається крізь поліетилен пакетів.

— Буду, — різко відповів він і додав: — Завтра.

— Ні, ну ви дивіться! — заголосила гладка продавщиця йому в спину. — П’ють із самого ранку, алкаші прокляті, а потім викидають тут коники. Я зараз міліцію…

Вийшовши з крамниці, Андрій побрів вулицею, роздумуючи, що ж тепер робити. Цей схиблений смертник залишив його практично без копійки в кишені, наче наперед розраховуючи, що так йому буде важче втекти. Але ж Андрій сам і довершив своє банкрутство: у кишені дзвеніло кілька мідяків.

Становище було безвихідним. Андрій відчував, як утома, помножена на багатогодинне нервове напруження, поступово охоплює його тіло. Під грудьми давно вже не те що скиміло — відчувався спастичний біль. Здавалося, зараз його шлунок почне сам себе перетравлювати. Авжеж, після тієї банки консервів минула майже доба. Наче скуйовджені цим станом, думки не слухалися, і йому ніяк не вдавалося зосередитися на тому, що ж робити далі, де взяти кілька гривень на квиток додому або як дістатися туди без них.

Біля тротуару на протилежному боці вулиці зупинилася машина швидкої допомоги. Вайлувата, ще не стара жіночка в пожмаканому білому халаті — напевно, фельдшер, — вийшовши з машини, прикрила за собою дверцята й попрямувала через вулицю до кіоска з морозивом. Відразу ж Андрієві уявилося, як приємна холодна та солодка маса стікає у шлунок, тамуючи цей тупий біль, про який краще не думати. Ні, ці останні копійки він витратить на телефонний дзвінок додому. Швидше звідси зникнути, аби не бачити цього кіоску.

Андрій зробив ще кілька кроків і зупинився, притулившись плечем до каштана, що ріс на тротуарі. Запах смажених котлет, вирвавшись із чийогось відчиненого вікна, довершив картину. Відчуття голоду стало просто нестерпним: у голові паморочилося, в очах темніло, ноги тремтіли.

Ідіотська ситуація. Видертися без перебільшення з обіймів смерті й не мати якихось кількадесят гривень, аби наїстися та купити квиток додому. Де взяти ці гроші? Попросити? У кого? Хто дасть бомжу тридцять-сорок гривень? Він і сам, зрозуміло, не дав би, якби до нього серед вулиці підійшов бурмило з отаким виглядом. Украсти? Тільки цього й бракувало.

А може, розшукати місцеву лікарню, зайти в хірургічне відділення. Так,